Царевич Куша порався біля стаєнь, коли помітив, що наближається його мати з невісткою. Вражений вродою Прабгаваті, він аж занімів: «Невже вона стане моєю дружиною? Та вона ж навіть не царівна, вона – богиня! Неждане-негадане щастя випадає мені, що матиму за дружину таку красуню».
Він так витріщився на Прабгаваті, що та сердито напустилася на нього:
– Як ти смієш витріщатися на мене? Ти, страхолюде нещасний! Хочеш, щоб тебе добряче провчили за таку нечемність?
Цариці Шілаваті насилу вдалося заспокоїти невістку; обидві заквапилися від стаєнь до палацу. А розхвильована дівчина рішуче мовила до свекрухи:
– Мамо, я хочу побачити свого чоловіка! І то негайно!
– Прошу тебе, не квапся, не гарячкуй, – спробувала розрадити її Шілаваті. – Ще трішки терпіння – і тоді ніхто нічого тобі не заборонятиме.
Проте дівчина наполягала, навіть вдарилася в сльози, тож мати Куші здалася:
– Гаразд, завтра ти побачиш мого сина й свого жениха: він на слоні проїжджатиме повз палац. Отоді нишком і виглянь у вікно, якщо тобі вже так кортить.
А собі вирішила, що замість Куші верхи на слоні проїде його молодший брат Джаямпаті. Вбере його по-царському й підкаже, що слід робити.
Царевич Куша, почувши про це, не міг упустити нагоди ще раз поглянути на наречену.
– І я проїду з братом повз палац! – заявив він. – Я теж хочу поглянути на неї. Вдягнуся погоничем слона,сяду перед Джаямпаті, тож вона мене й не впізнає.
І така рішучість була в його словах, що цариця не посміла відмовити синові.
А наступного дня повз царський палац поважно пройшла кавалькада слонів: на одному з них сидів у паланкіні вродливий, розкішно вбраний Джаямпаті. Прабгаваті ж, визираючи з вікна, схвильовано міркувала: «Який же вродливий буде в мене чоловік, очей не одведеш! Справжній красень. Недарма я ото думала, що коли так гарно грає на віні, то і вроди він незвичайної».
Аж тепер Прабгаваті завважила, як не зводить з неї очей погонич слона, на якому їхав її наречений. Царевич віддалявся на своєму слоні, а погонич те й робив, що озирався та озирався на неї. «Чого це він так видивляється на мене? – додумалося їй. – Нечуване зухвальство, що слуга так витріщається на чужих жінок. Але я його вже десь ніби бачила».
Прабгаваті збентежено відійшла од вікна: слони вже пройшли й вулиця спорожніла.
– То як, бачила свого нареченого? – скрадливо запитала її Шілаваті, непомітно підійшовши.
– Атож, бачила, – неуважливо відказала дівчина. – От тільки не второпаю ніяк, навіщо він узяв собі такого потворного й зухвалого погонича? Невже кращого не міг знайти?
– Не переймайся, Прабгаваті! – стала заспокоювати її цариця. – Зовнішність оманлива, погонич той – людина надійна й віддана. Царевичеві, сама розумієш, необхідно мати поруч надійну людину. Бо всяке трапляється.
– Але ж кожен воліє підібрати собі і відданих, і гарних служників, – заперечила Прабгаваті, а собі подумала: «Не доведи господи мати такого потворного служника». А може, Куша саме такий і є, бо чого б він і досі не потикався мені на очі. Щось не дуже віриться, ніби отой царевич на слоні – мій наречений".
Долана сумнівами, вона поспішила до своєї горбатої доглядальниці, яку забрала з батьківського дому.
– Няню, люба, з’ясуй, будь ласка, хто саме був ото на слоні? Чи справді царевич, чи хтось інший.
– Та як же мені це взнати? – здивувалася стара.
– Чи ж мені тебе вчити? – дорікнула їй Прабгаваті. – Невже не вистачить глузду збагнути, що коли він справді царевич, то першим зійде з слона. А ні, то він не царевич. Але поквапся, бо спізнишся і нічого не взнаєш.
Доглядальниця поквапилася до слонових стаєнь, і саме вчасно, бо зі слона на землю якраз спускався погонич. А царевич спустився на землю слідом за ним.
– Як! – вражено згукнула вона. – Отой страхолюд і є царевич Куша, майбутній чоловік моєї господині? Треба мерщій бігти й сказати про те, що бачила.
Проте й царевич Куша помітив доглядальницю своєї нареченої. «Чого це вона огинається тут? – змайнула в нього думка. – Невже щось винюхує? Коли так, то можуть бути прикрощі». І звелів служникові:
– Бачиш он ту горбату стару жінку? Приведи-но її до мене!
Коли доглядальницю привели, царевич Куша суворо мовив їй:
– Попереджаю, коли хоч словом прохопишся Прабгаваті, що бачила, тобі не зносити голови! Зрозуміла?
– Зрозуміла, зрозуміла! – квапливо запевнила його доглядальниця. – Я жодним словом не прохоплюся про вашу таємницю, будьте певні. Дозволите йти?
– Йди! – кинув Куша. – І тримай язика за зубами! – ще раз застеріг він стару.
Стара доглядальниця повернулася до Прабгаваті, і та відразу кинулася до неї:
– То що там? Хто перший зійшов зі слона?
– Той, що сидів на слоні позаду, – відповіла стара жінка. – Він і є справжній царевич. Тож не переживай, саме він – твій майбутній чоловік.
– Дякувати богові! – полегшено зітхнула Прабгаваті. – У мене ніби гора з плечей спала.
А Куша, який зумів побачити свою наречену і раз, і вдруге, не міг втриматися, аби не подивитися на неї і втретє. Він прийшов до матері й виповів їй своє заповітне бажання. Мати порадила: