Болісно кривлячись, хукаючи на руку й потираючи її, стара придивилася до статуї, до якої щойно зверталася:
– Людоньки добрі, та вона ж нежива! Та вона ж витесана з каменю!
Дівчата, що вже пройшли вперед, кинулися до неї, допитуючись:
– Що таке? Що сталося? Вдарилися?
Але стара горбуика вирішила одбутися жартами.
– Та нічого, нічого! – силувано засміялася вона. – Просто затьмарило мені, що сплутала статую з нашою царівною! І треба ж такому статися!
– Ай справді, – засміялися дівчата. – Як це ви не помітили, що це статуя!
– То я хотіла дати їй ляпанця, щоб не ходила сама, але тільки забила руку, – пояснила горбунка, а тоді споважніла: – Хто ж це так вправно вирізьбив нашу Прабгаваті?
Дівчата, супутниці старої, оточили статую, жваво теревенячи. Царські посланці тим часом підійшли до них.
– Що у вас тут сталося? – поцікавилися вони.
– Як що? – обурено заговорила стара. – Та ця статуя неабияк нагадує нашу царівну! Але тільки нагадує, бо наша царівна куди гарніша. Можете мені повірити, я – її доглядальниця.
– Он воно що! – зраділи співрозмовники. – А можна побачити царівну та її батьків?
– Чого ж ні! Ідіть лишень за мною, – мовила стара жінка й рушила попереду дівочого гурту.
Царські посланці прийшли до палацу і попросили дозволу зустрітися з батьком Прабгаваті. Той відразу їх прийняв.
– Вельмишановний царю, – заговорили посланці царя Ікшваку. – Наш достославний правитель цар Ікшваку хоче одружити свого сина Кушу й посадовити на престол. Царевич Куша напрочуд розумний, здібний та мужній юнак. Тож за дорученням царя хочемо просити для Куші руки вашої доньки. Що ви скажете на це?
– З превеликою радістю вислухав я ваші слова, – статечно заговорив цар. – Для мене неабияка честь поріднитися із славним царем Ікшваку. Тож із вдячністю приймаю його пропозицію і ладен віддати за його сина свою Прабгаваті.
Царські посланці повернулися додому й сказали своєму цареві:
– Пресвітлий царю, ми знайшли дівчину, схожу на цю статую. Жива дівчина виявилася навіть вродливішою. Отож ваше доручення виконали, батько дівчини дав згоду на одруження. Можна готуватися до весілля.
А тоді детально розповити цареві, як усе було.
– Коли так, треба негайно везти в Шакалу дарунки для сватів! – звелів цар.
– Атож, – підтримала чоловіка Шілаваті, – не варто гайнувати часу. А то всяке може трапитись.
Так і вчинили: до Шакали рушили царські каравани з подарунками. Батьки Прабгаваті, сама наречена та семеро її сестер бучно зустріли батьків жениха. Коли Прабгаваті шанобливо схилилася перед Шілаваті, своєю майбутньою свекрухою, та мовила:
– Я невимовно щаслива, що матиму таку вродливу й шанобливу невістку.
А собі подумала: «Чи не вийде так, що коли ця красуня побачить мого Кушу, то злякається? Чого доброго, ще й утече світ за очі. Ні, не можна допустити цього! Я мушу зробити все, аби мій син одружився з цією царівною».
Прабгаваті відійшла й стала на своє місце, а Шілаваті звернулася до її батька:
– Ваша донька така чарівна, тож моєму синові невимовно пощастило. Але...
Вона вмовкла, мовби вагаючись, казати чи не казати те, що крутилося на язиці.
Цар помітив її вагання.
– Ви щось хотіли сказати? – звернувся він до неї. – Кажіть, не соромтеся, адже ми вже свояки.
–Справа в тому, – наважилася Шілаваті, – що в нашому роді існує один звичай. І якщо ваша донька прийме його, то вже сьогодні ми можемо вважати молодят зарученими. І накше навіть не знаю...
Цариця Шілаваті значущо вмовкла, а батько нареченої запитав:
– І що ж то за звичай? У чому він полягає?
– Та нічого особливого, звичай як звичай, – стала пояснювати цариця. – Просто наречена не може бачити свого нареченого, поки не відгуляють весілля. Так що зважайте, підходить вам така умова чи ні, приставати вам на неї чи не приставати.
– А ми запитаємо саму Прабгаваті, – мовив цар. – їй виходити заміж, їй і вирішувати.
Коли Прабгаваті сказали про умову й спитали, чи пристає вона на неї, то дівчина відповіла згодою.
І от, після щедрого почастунку, караван царя Ікшваку з Прабгаваті й багатим посагом вирушив додому. Довгий ескорт зі слонів, верблюдів та коней прибув нарешті в Кушаваті, де правив цар Ікшваку.
– Прикрашайте місто, готуйтеся до пишної урочистості! – оголосив цар підданим. – Невдовзі відбудеться весілля царевича Куші з царівною Прабгаваті. Випустіть із в’язниць усіх, хто сидить там! Негайно беріться до роботи, не гайтеся!
Ні Куша, ні Прабгаваті досі не бачили одне одного; Куша, щоправда, хоч міг уявити її, бо ж вирізьблював статую, яка нібито напрочуд схожа на його наречену. Зате Прабгаваті й не уявляла собі свого жениха. Якось, проходячи палацом, вона почула чиюсь гру на солодко-струнній віні.
– Хто це там так гарно грає? – здивувалася вона.
– Та то царевич Куша, – пояснили їй. – Ваш наречений.
«На диво гарно грає він на віні, – втішено подумала Прабгаваті. – А коли він так грає, то й сам мусить бути гарним, мати витончене, натхненне обличчя. Швидше б побачити його!»
А царевич Куша й собі міркував, граючи на віні: «Як би ото побачити свою наречену хоч краєчком ока. Бо ж тільки можу уявити її, адже сам вирізьблював статую. Але ж, кажуть, вона куди краща, аніж той витвір моєї уяви».
Не витримавши, царевич підійшов до матері й признався:
– Мені страшенно хочеться побачити свою наречену. Несила довше чекати.
– Ні, синку, – лагідно заперечила мати. – Наберися терпіння і почекай до весілля, щоб вона не здогадалася, який ти в мене. А то можеш усе зіпсувати.
– Ну мамо, хоч краєчком ока дай поглянути! – не відступався син.
Цариця замислилася, а тоді мовила:
– Ну що ж, гаразд, якщо ти вже такий нетерплячий. Зробимо ось як: вберися стайничим і йди до царських стаєнь, длубайся там, ніби прибираєш. А я гулятиму з Прабгаваті неподалік. Там ти й побачиш свою наречену. Бо, чого доброго, все розладнається.
З цими словами мати Куші подалася до Прабгаваті:
– Ти, здається, ще не бачила слонових стаєнь? Якщо хочеш, можу тобі показати. Ходімо!