Є на Качі камені. Глянеш на них – задумаєшся. Хто їх вирізьблював? Людина – не людина, як же вони вийшли такі?
І ось що розповідають про них.
Жила в селі дівчина, звали її Зюлейка. Гарна дівчина. Всім вона взяла: і красою, і серцем добрим, і розумом ясним. Про хороше не треба довго говорити, хороше саме за себе скаже.
Про очі можна сказати – гарні були очі. А які гарні? А ось які: якщо на базарі на якогось чоловіка гляне, бійка починається. Кожен говорить: на мене глянула. Так б’ються, ні купити, ні продати не можна. Зюлейка через це і на базар не часто ходила: боялась...
А що сказати про її уста... Хто бачив вишню, коли вона зріє, не тоді, коли вже темна, а коли тільки зріє, той і бачив уста Зюлейки.
А що сказати про її щоки. Іде вона дорогою, а кущ шипшини, що саме цвіте, закриється, від заздрощів померкне, сохнути почне.
А що сказати про вії... Якщо на вії пшениці насипати, а Зюлейка очі зведе, на голову зерна злетять.
А коси у Зюлейки чорні, м’які, довгі. І вся Зюлейка висока, тонка, але дужа, ноги легко її носили.
Жила Зюлейка з матір’ю, бідною вдовою. Разом з матір’ю полотно, ткала. Полотно довге-предовге: вздовж підеш – втомишся, і тонке-тонке: лице витиратимеш– наче променем світла торкнешся.
Багато треба полотна ткати, щоб жиги. Багато треба білити полотна в річці. А води де взяти? Води в Качі мало: день біжить – два не показується. Зюлейка була хитра. Пісню заспіває – вода зупиниться, слухати хоче, як дівчина співає. А внизу всі лаються – води нема.
А вона співає і білить, співає і білить, скінчить – додому піде. Воді стояти більше нічого, швидше побіжить далі, все ламає, ніщо її не втримає.
Люди кажуть – повідь. Неправда, то Зюлейка пісні перестала співати. Вся вода, що слухала її, заспішила далі своєю дорогою.
Гарна дівчина була Зюлейка, і роботяща, і весела.
А жив у долині неподалеку від Зюлейки грізний Топал-бей. Його похмурий замок стояв на скелі, охороняла його люта варта. Та нічим не був такий страшний бей, як своїми двома синами.
Коли народились вони, бабуся, яка їх приймала, застогнала, пожаліла бідну матір:
– Що в тебе сталось, словами не розкажеш! В тебе два хлопчики народились. Радіти треба, але ти плач: в обох серця немає.
Мати засміялась. Щоб її діти лишилися без серця? А вона для чого?
– Я візьму своє серце, віддам по половинці. Материнське серце не таке, як у всіх: одного на двох вистачить.
Так і зробила. Та помилилася мати. Поганими росли діти – пожадливими, лінивими, лукавими.
Хто більше за всіх бився? Діти бея. Хто більше за всіх капостив? Діти бея. А мати їх балувала, найкращі шуби, найкращі шапки, найкращі чоботи – все для них. А їм все мало.
Підросли брати. Бей послав їх у криваві набіги. Кілька років гуляли вони по далеких краях, додому не поверталися. Тільки каравани з награбованим добром батькові посилали, батьківське серце тішили.
Приїхали, нарешті, додому сини Топал-бея. Не тільки на руках, на серцях у них кров запеклась. Навчилися страшних розваг – в людей стріляти, полонених вбивати.
Затремтіло все навколо від страху. Темними ночами гасали брати по селах, вривалися в хати, грабували поселян. Викрадали дівчат.
їхали брати з полювання через село, де жила Зюлейка, побачили її, і вирішив кожний: моя буде!
– Мовчи ти, кривоногий!–закричав один.
– Що з того, що кривоногий,– відповів другий,– зате я на два крики раніше за тебе народився.
Розлютувалися брати, кинулися один на одного, та вчасно схаменулися. І сказав один одному: хто раніше вхопить її, того й буде.
Стежили брати, як хижі звірі, що кожен робить. І пішли обидва в село дівчини. Йшли не так, як добрі люди ходять. Добра людина йде – співає: хай всі люди про неї знають. А ці йшли, як злодії, тихо повзли, щоб ніхто не бачив.
Прийшли до хатини Зюлейки. Чує дівчина: у вікно лізуть.
– Ой, мамо!– скрикнула вона і в двері вибігла. їй би селом бігти, а вона шляхом біжить, а мати за нею.
Втомилась Зюлейка, каже матері:
– Ой, мамо, боюся! Немає рятунку нам!
Мати у відповідь їй:
– Біжи, дитино моя, біжи, не зупиняйся...
Біжить Зюлейка, ноги вже зовсім стомились, а брати все ближче і ближче. Ось вони вже за спиною, обидва вхопили разом, з двох боків тягнуть, рвуть дівчину. Закричала вона:
– Не хочу бути в руках лихої людини. Хай краще каменем на дорозі ляжу. І вам, проклятим, скам'яніти за ваше зло.
І таку силу мало слово дівчини, чистої душі, що почала вона в землю вростати. каменем ставати. І два брати біля неї лягли уламками скель.
А мати за ними бігла, серце в грудях тримала, Щоб не вирвалось. Підбігла, побачила, як Зюлейка і брати-звірі в камінь одягаються, сказала:
– Хочу все життя на цей камінь дивитись, дочку свою бачити.
І таку силу мало слово матері, що як впала вона на землю, так каменем і стала.
Так і стоять вони досі в долині Качі.
А все сказане – одна правда. Люди часто підходять до каменів, прислухаються. І той, в кого серце чисте, чує, як мати плаче...