– Якщо вже тобі так кортить іще побачити її, то залізь у лотосний ставок і сховайся серед латаття. Тільки сиди нишком, не плюскайся там. А я з Прабгаваті гулятиму біля ставка.
Так і зробили: Куша сховався в лататті, де квітли прекрасні лотоси, а невдовзі на доріжці з’явилася мати з майбутньою невісткою. Біля ставка Прабгаваті раптом помітила розквітлі лотоси й вигукнула:
– Ой, який чарівний ставок! А які в ньому чудові лотоси! Не надивишся! Матусю, я скупаюся в цьому казковому ставку? Я хутенько.
– А чого ж, скупайся, – підтримала її ШІлаваті. – От тільки збігаю до палацу й пришлю служницю із сухою одежею, аби після купання ти могла перевдягтися.
Цариця заквапилася до палацу, а Прабгаваті обережно ввійшла у воду, роззираючися довкола.
– Який чудовий лотос! – раптом згукнула вона. – Ану-но я зірву його. Більшого в цьому ставку й немає!
Вона потяглася до лотоса, щоб зірвати, коли це латаття неподалік заворушилося і з-під нього висунулася чиясь голова. Прабгаваті зойкнула, але Куша схопив її за руку, не зводячи з дівчини захопленого погляду.
– Рятуйте, люди добрі! – не своїм голосом закричала Прабгаваті. – Рятуйте! Диявол напав на мене!
І зомліла від жаху. Коли ж прийшла до тями, то побачила, що лежить у своїй кімнаті в палаці, а довкола метушаться служниці й доглядальниця.
– Так я і знала, – знесилено заговорила Прабгаваті до няні. – То знову був він, отой погонич на слоні. Тепер я певна: саме він – мій наречений. Але чого це я мушу жити з такою потворою, з таким страхолюдом? Та нехай він буде найрозумніший та паймогутніший, але ніхто не змусить мене вийти за нього заміж! Досить з мене! Довше я тут не лишуся!
Вона гукнула свій почет і звеліла:
– Негайно запрягайте колісниці, я повертаюся до своїх батьків. Робити мені тут нічого!
– Але що сталося? – здивувалися ті. – Чого раптом така поквапність?
– Я вам сказала – готуйте колісниці! – суворо повторила вона, не вдаючися до пояснень.
Не знаючи, що й думати, служники вирішили порадитися з Кушею. Той вислухав їх, а потім сказав:
– Ну що ж, хоче їхати, то нехай їде, не варто затримувати її. Певно, у пас їй не подобається. Нехай собі їде, а незабаром я приїду по неї, свою дружину. Чиніть так, як вона каже, не суперечте їй.
Царевич Куша промовляв те ніби бадьоро, але в душі його панувало сум’яття. Довго він сидів задуманий, а тоді вирішив: «Досі, певно, вона досягла Шакали, батьківської столиці. Тож час вирушати й мені».
І відразу подався до матері.
– Мамо, – заявив він їй, – я вирушаю в дорогу. Хочу поїхати по Прабгаваті. І повернуся аж тоді, коли вона стане моєю дружиною. Тож благословіть мене в далеку й невідому дорогу.
– Нехай тобі щастить, синку! – благословила його мати. – Он як воно виходить. Я все робила, аби Прабгаваті стала мені невісткою, та от бачиш...
І вона схлипнула.
– Бережи себе, синку, – втерла цариця сльози. – Я виглядатиму вас обох.
У простому вбранні, прихопивши все,, що могло знадобитися в дорозі, царевич Куша вирушив до Шакали, де жила Прабгаваті. Там він найперше розвідав, де слонові стайні. Один із погоничів підозріливо поглянув на Кушу:
– Ти хто такий? І чого тут тиняєшся?
– Дозвольте мені переночувати в стайні, – попрохав його Куша. – А за це я вам пограю на віні.
Той погодився, і невдовзі царевич настроїв віну й заграв. Надворі вже западала ніч, небом плив сріблястий місяць, а з-під пальців Куші линула чарівна мелодія.
Прабгаваті вже вкладалася спати, коли й до неї долинула та музика. Вана вихилилася у вікно, а тоді її осяяв здогад.
– Такі чарівні звуки можуть линути лише з-під його пальців! – прошепотіла вона. – Яка мені люба була його віна, коли я ще не побачила його самого! То він переслідує мене і тут, у батьківській оселі? Ніяк не вгомониться.
Нарешті віна затихла, й лише тоді Прабгаваті безтурботно заснула.
А Куша, пробудившись уранці в стайні, почав міркувати: «Як би його зустрітися з Прабгаваті й хоч крадькома глянути на неї. Але щоб ніхто не здогадався, ні хто я, ні що я. Що ж, спробую».
І він подався до гончаря, що забезпечував посудом царський палац. Гончар узяв його в учні, та через кілька днів, побачивши його глеки, не стримав свого захоплення:
– Та в тебе ж, хлопче, справжній талант! Твої глеки неперевершені. Я зараз же відішлю їх цареві, нехай помилується і оцінить!
Зраділий царевич Куша попрохав його:
– А ось цей глек передайте царівні Прабгаваті. Бачите, скільки на ньому понамальовувано всього? Це для царської доньки. Тож передайте їй мій дарунок,
– Гаразд, – пообіцяв гончар, – передам, якщо випаде нагода.
Коли цар побачив глеки, що їх приніс гончар, то не міг одірвати від них очей.
– Хто ж це повиліплював таке диво? – запитав він. – Невже ти сам?
– Та я, достославний царю, – відповів гончар, не сміючи підвести погляд.
– Але ж я бачу, що це робота не твоїх рук, – мовив цар. – Твої вироби я впізнав би відразу. Так що не хитруй мені, кажи правду: хто виготовив ці чудові глеки?
– М-мій учень, пресвітлий царю,– затинаючись, відповів трохи переляканий гончар.
– Учень, кажеш? Та який же він учень, якщо перевершив свого учителя? Але гаразд, оскільки ці глеки призначаються для моїх восьми дочок, то віднеси їм сам. Стривай-но! Візьми ось золоті монети й передай своєму учневі як винагороду.
І цар простяг гончареві торбинку із золотом. А тоді гончар поніс свої вироби до царівен. Ті аж у долоні заплескали, коли побачили барвисті диво-глеки:
– Які ж вони чудові! Які неповторні! Аж очі вбирають! Не намилуєшся! Оцей я беру собі!
– А ось цей буде мені!
Коли царівни розібрали глеки, гончар підійшов до Прабгаваті:
– Оцей глек особисто для вас, царівно! Прийміть його.
– Мені? – здивувалася Прабгаваті. – А що це за малюнки на глекові? Ой, та це ж нібито я і моя доглядальниця! І ще мої подруги. Це що ж, він переслідує мене і тут? Бо хто ж іще міг знати такі подробиці?
Не на жарт розгнівавшись, царівна роз била глек об підлогу.
– Непотрібен він мені! – кинула гнівно, тоді як її семеро сестер вражено дивилися на неї. – Цей глек просто жалюгідний і нічого .не вартий!
Сестри весело засміялися:
– Наша Прабгаваті так лютиться, ніби то прислав їй подарунок сам царевич Куша! Але ж його тут і близько немає!
Сприкрений, гончар повернувся додому й розповів молодому учневі про пригоду в царському палаці. Потім додав:
– Проте самому цареві та його сімом донь-кам глеки страшенно сподобались. Цар навіть передав тобі торбинку золота на знак подяки. Ось, візьми!
– Залиш її собі, – сумовито проказав царевич Куша. – Навіщо вона мені?
А сам подумав, що слід шукати іншого способу завоювати серце Прабгаваті. І став учнем плетільника виробів з лози.
Через кілька днів і майстер-плетільник похвалив Кушу за лозяні вироби:
– Ти найвдатніший учень з усіх, які були в мене. Любо дивитися, як твої спритні пальці творять мистецький витвір. – І раптом запитав учня: – А зараз ти що виплітаєш?
– Та віяло з пальмового листя для найстаршої царівни, – відповів Куша. – Ось погляньте: тут вона стоїть під розписною колоною. А тут вона розважається з подругами.
– А хіба ти бачив її? – здивувався плетільник.
– Та доводилось, – ухильно відповів Куша.
– Гарне віяло! – похвалив майстер. – Я негайно віднесу його царській доньці.