Жив на світі казковий богатир, сили нечуваної, сміливості небаченої. Мав він зброю дивовижну – чарівну золоту стрілу. Та не тим стріла славилась, що була з чистого золота викута, коштовними каменями прикрашена, а тим, що мала чудесну властивість. Варто було богатиреві взяти свій лук, натягти тугу тятиву,– і летіла стріла на край світу з такою швидкістю, що людське око не помічало польоту її. І там, де вона пролітала, спалахувало повітря, закипала вода, плавилась земля, гинуло все живе.
Страшна це була зброя, ой, яка страшна! Ні пером не опишеш, ні в казці не розкажеш. На щастя, була вона в надійних руках. Богатир був людиною чесною, справедливою і вогненну стрілу без потреби в руки не брав. На інші країни він не зазіхав, а на його вітчизну вороги не нападали – боялись.
Боялись і воднораз мріяли заволодіти цією смертоносною зброєю, щоб чужі землі підкорити. Та не тут-то було! Надійно беріг чарівну стрілу богатир, сховавши її глибоко в підземеллі за десятьма пудовими замками.
Багато-багато років жив на землі богатир і багато років невсипуще беріг чудодійну стрілу. Та ось настав час розставатися йому з життям. Задумався богатир: кому передати стрілу? Синам-наслідникам? Не можна. Хоч вони воїни чесні й сміливі, але молоді й занадто гарячі. Не втриматися їм від спокуси випробувати силу зброї,– і спалахне тоді братовбивча війна.
Кому ж ще? Чи є в світі людина, сильна і розсудлива, якій можна було б довірити стрілу, не побоюючись, що вона використає її на шкоду людству? Немає такої людини, не народилась ще! Не можна залишити на землі вогненну стрілу, бо злі, пожадливі люди, заволодівши такою страшною зброєю, можуть підпалити весь світ, зруйнувати його вщент.
І вирішив богатир сховати чарівну стрілу, та так, щоб її ніхто не зміг знайти протягом тисячоліть! І лише тоді, коли сюди, нарешті, втомляться воювати, коли навчаться цінувати і берегти мир,– тоді вони знайдуть стрілу, щоб використати її чудодійну силу в мирній праці.
Покликав богатир синів своїх і говорить їм:
– Діти мої, я старий і тяжко хворий. Недовго лишилося жити мені на світі.
Слухайте мій останній наказ: відімкніть підземелля ось цими ключами, візьміть золоту стрілу і киньте її посередині Чорного моря.
Виконуючи волю вмираючого батька, воїни тієї ж ночі вирушили в дорогу.
Чи довго вони йшли, чи ні, тільки ось вдалині показалися сині гори. Своїми високими вершинами вони підпирали блакитне, прозоре, наче з кришталю, небо. Зійшли брати на сині гори, піднялися до блакитного неба, і перед очима в них постала велична картина: далеко-далеко внизу розкинулось величезне, безкрає море. Оповите вранішнім рожевим серпанком, воно ще спало. В його тихих водах відбивалось велике червоне сонце, що саме сходило.
Це було Чорне море.
І раптом брати відчули, що шкода їм розлучатися з дорогоцінною стрілою, і честолюбні мрії охопили їх.
– Слухай, брате, – обережно почав молодший, – навіщо викидати таке багатство в море? Адже це спадщина наша...
– Так,– підхопив старший,– чарівна стріла по праву має належати нам.
– А коли б ми мали вогненну стрілу,– продовжував молодший брат,– ми завоювали 6 цю гарну країну, збудували 6 на вершині цієї гори великий замок, взяли 6 собі в жони найкращих у світі красунь...
– Та що одну країну! – скрикнув старший брат.– Ми підкорили б усі країни, які ми знаємо і яких ще не знаємо. Ми мали б багато жон, нам не ремствуючи підкорялися б усі. Ми стали б володарями світу...
І домовилися брати, що сховають стрілу в горах, а батькові скажуть, що виконали його волю.
Як домовилися, так і зробили. Залишили вони чудодійну стрілу в печері, привалили вхід величезним каменем і подалися додому.
Дивом здивувалися брати, коли, повернувшись додому, дізнались, що батько якимось чином розкрив їх намір. З обуренням накинувся старий на своїх синів.
– Я не помру доти,– пригрозив він,– поки чудодійна стріла не ляже на дно моря.
Тоді сини, переконавшись, що неможливо залишити за собою чудодійну зброю, знову вирушили до берегів далекого моря і з жалем виконали наказ батька.
Вогненна стріла впала в морську безодню. Потемніло від гиіву море, закипіли, захвилювались його тихі води.
І відтоді не може заспокоїтись Чорие море. Трапляється, завирує воно, заклекоче, здійме величезні хвилі, марно намагаючись викинути з глибин своїх смертоносну зброю.