Мала велика богиня Деметра юну прекрасну дочку Персефону. Батьком Персефони був сам великий син Крона, громовержець Зевс. Одного разу прекрасна Персефона разом зi своїми подругами, океанiдами, безтурботно гуляла на квiтучїй Нiсейськїй долинi. Подiбно до легкокрилого метелика перебiгала юна дочка Деметри вiд квiтки до квiтки. Вона рвала пишнi троянди, запашнi фiалки, бiлоснiжнi лiлії i червонi гiацинти. Безжурно гуляла Персефона, не вiдавши тієї долi, яку призначив їй батько її Зевс. Не думала Персефона, що не скоро побачить вона знову ясне свiтло сонця, не скоро буде милуватися квiтами i вдихати iх солодкi пахощi. Зевс вiддав її за похмурого свого брата Аїда, володаря царства тiней померлих, i з ним мала жити Персефона в пiтьмi пiдземного царства, позбавлена свiтла гарячого пiвденного сонця.
Аїд бачив, як гуляла на Нiсейськїй долинi Персефона, i вирiшив зараз же викрасти її. Вiн упросив богиню землi Гею виростити надзвичайної краси квiтку. Погодилась богиня Гея, i виросла чудова квiтка на Нiсейськїй долинi; її п’янкий аромат далеко розлився в усi сторони. Персефона побачила квiтку; ось вона простягла руку i схопила її за стебельце, ось уже зiрвана квiтка. Раптом розступилася земля, i на чорних конях появився iз землi у золотій колiсницi володар царства тiней померлих, похмурий Аїд. Вiн схопив юну Персефону, пiдняв її на свою колiсницю i миттю зник на своїх швидких конях у надрах землi. Тiльки скрикнути встигла Персефона. Далеко рознiсся крик жаху юної дочки Деметри; вiн донiсся i до морських глибин, i до високого, свiтлого Олiмпу. Нiхто не бачив, як викрав Персефону похмурий Аїд, бачив це тiльки бог Гелiос-Сонце.
Богиня Деметра почула крик Персефони. Вона поспiшила на Нiсейську долину, скрiзь шукала дочку, питала подруг її, океанiд, але нiде не було її. Океанiди не бачили, куди зникла Персефона.
Тяжка скорбота про втрату єдиної улюбленої дочки охопила серце Деметри. Одягнена в темний одяг, дев’ять днiв, нiчого не тямлячи, нi про що не думаючи, блукала велика богиня Деметра по землi, проливаючи гiркi сльози. Вона всюди шукала Персефону, всiх просила вона про допомогу, але нiхто не мiг зарадити її горю. Нарештi, вже на десятий день, вона прийшла до бога Гелiоса-Сонця i стала слiзно благати його:
– О, свiтлосяйний Гелiосе! Ти об’iжджаєш на золотій колiсницi високо по небу всю землю i всi моря, ти бачиш усе, нiщо не може сховатися вiд тебе; якщо ти маєш хоч трохи жалю до нещасної матерi, то скажи менi, де моя донька Персефона, скажи, де менi шукати її. Я чула її крик, її викрадено в мене. Скажи, хто викрав її. Я скрiзь шукала її, але нiде не можу знайти!
Вiдповiв Деметрi свiтлосяйний Гелiос:
– Велика богине, ти знаєш, як я шаную тебе, ти бачиш, як уболiваю, бачачи твое горе. Знай, великий хмарогонець Зевс вiддав дочку твою за дружину своєму похмурому братовi, володарю Аїду. Вiн викрав Персефону i повiз її до свого царства, повного страхiть. Побори ж свою тяжку журбу, богине; адже великий чоловiк твоеi дочки, вона стала дружиною могутнього брата великого Зевса.
Ще дужче засмутилася богиня Деметра. Розгнiвалась вона на громовержця Зевса за те, що вiн вiддав без її згоди Персефону за дружину Аїдовi. Вона покинула богiв, покинула свiтлий Олiмп, прибрала вигляду простої смертної i, одягнувшись у темний одяг, довго блукала мiж смертними, проливаючи гiркi сльози.
Усе на землi припинило свій рiст. Листя на деревах зiв’яло i пообпадало. Лiси стояли голi. Трава поблякла; квiти поопускали свої барвистi вiночки i повсихали. Не було плодiв у садах, посохли зеленi виноградники, не стигли в них важкi соковитi грона. Ранiш родючi ниви опустiли, анi билиночки не росло на них. Завмерло життя на землi. Голод панував усюди, скрiзь чувся плач i стогiн. Загибель загрожувала всьому людському родовi. Але нiчого не бачила, не чула Деметра, заглиблена у тугу за нiжно коханою дочкою.
Нарештi, Деметра прийшла до мiста Елевсiна. Там, бiля мiських мурiв сiла вона в затiнку оливи на «камiнь скорботи» бiля самої «криницi дiв». Нерухома сидiла Деметра, неначе статуя. Прямими зборками спадав до самої землi її темний одяг. Голова її була опущена, а з очей одна по одній текли сльози i падали їй на груди. Довго сидiла так Деметра, одна, безутiшна.
Побачили її дочки царя Елевсiна, Келея. Вони здивувались, помiтивши бiля джерела жiнку в темному одязi, що плакала, пiдїйшли до неi i з спiвчуттям спитали, хто вона. Але богиня Деметра не вiдкрилася iм. Вона сказала, що її зовуть Део, що родом вона з Криту, що її вкрали розбійники, але вона втекла вiд них i пiсля довгих блукань прийшла до Елевсiна. Деметра просила дочок Келея вiдвести її в дiм iх батька, вона погодилася бути за служницю iх матерi, виховувати дiтей i працювати в домi Келея. Дочки Келея привели Деметру до матерi своєї Метанейри.
Дочки Келея не думали, що вводять у дiм батька свого велику богиню. Але коли вводили вони Деметру в дiм батька, то доторкнулась богиня головою верху дверей, i весь будинок осяяло дивне свiтло. Метанейра встала назустрiч богинi, вона зрозумiла, що не просту смертну привели до неi її дочки. Низько схилилася дружина Келея перед невiдомою i просила її сiсти на її мiсце царицi. Вiдмовилась Деметра; вона мовчки сiла на простому стiльцi служницi, як i ранiше, байдужа до всього, що робилося навколо неi. Служниця Метанейри, весела Ямба, бачачи глибокий сум невiдомої, намагалася розвеселити її. Вона весело прислуговувала їй i своїй господинi Метанейрi; голосно лунав її смiх i сипалися жарти. Посмiхнулась Деметра вперше з того часу, як викрав у неi Персефону похмурий Аїд, i вперше погодилась вона вжити iжi.
Деметра залишилась у Келея. Вона почала виховувати його сина Демофонта. Богиня вирiшила дати Демофонтовi безсмертя. Вона тримала немовля бiля своїх божественних грудей, на своїх колiнах; немовля дихало безсмертним диханням богинi. Деметра натирала його амброзiею, а вночi, коли всi в будинку Келея спали, вона, загорнувши Демофонта в пелюшки, клала його в яскраво палаючу пiч. Але Демофонт не дiстав безсмертя. Побачила раз Метанейра свого сина, який лежав у печi, страшенно злякалась i стала благати Деметру не робити цього. Деметра розгнiвалась на Метанейру, вийняла Демофонта з печi i сказала:
– О, нерозумна, я хотiла дати безсмертя твоему синовi, зробити його невразливим. Знай же, я – Деметра, яка дає сили i радiсть смертним i безсмертним.
Деметра вiдкрила Келею i Метанейрi, хто вона, i прийняла свій звичайний вигляд богинi. Божественне свiтло розлилося по покоях Келея. Богиня Деметра стояла, велична i прекрасна, золотисте волосся спадало на її плечi, очi палали божественною мудрiстю, вiд одягу її лилися чудовi пахощi. Впали на колiна перед нею Метанейра та її чоловiк.
Богиня Деметра звелiла побудувати храм в Елевсiнi, бiля джерела Каллiхори, i залишилася жити в ньому. При цьому храмi Деметра сама встановила свята.
Сум за нiжно коханою дочкою не покинув Деметру, не забула вона i гнiву свого на Зевса. Як i ранiше, не родила нiчого земля. Голод ставав дедалi сильнiшим, бо на полях землеробiв не сходило жодної билинки. Даремно тягли бики землероба важкий плуг по рiллi – марна була iх праця. Гинули цiлi племена. Зойки голодних неслися до неба, але не зважала на них Деметра. Нарештi, перестали куритися на землi жертви безсмертним богам. Загибель загрожувала всьому живому. Не хотiв загибелi смертних великий хмарогонець Зевс. Вiн послав до Деметри вiсницю богiв Ірiду. Швидко помчала вона на своїх райдужних крилах в Елевсiн до храму Деметри, кликала її, благала повернутися на свiтлий Олiмп до сонму богiв. Деметра не зглянулась на її благання. Посилав i iнших богiв великий Зевс до Деметри, але богиня не хотiла повернутися на Олiмп, перш нiж поверне їй Аїд її дочку Персефону.
Послав тодi до свого похмурого брата Аїда великий Зевс швидкого, як думка, Гермеса. Гермес спустився в повне страхiть царство Аїда, став перед володарем душ померлих, який сидiв на золотому тронi, i оповiв йому про волю Зевса.
Аїд погодився вiдпустити Персефону до матерi, але спочатку дав їй проковтнути гранатове зернятко, символ шлюбу. Зійшла Персефона на золоту колiсницю чоловiка з Гермесом; помчали безсмертнi конi Аїда, нiякi перепони не були iм страшнi, i миттю досягли вони Елевсiна.
Забувши про все вiд радощiв, кинулась Деметра назустрiч своїй доньцi i нiжно обняла її. Знов була з нею її улюблена дочка Персефона. З нею повернулася Деметра на Олiмп. Тодi великий Зевс вирiшив, що двi третини року житиме з матiр’ю Персефона, а на одну третину – вертатиметься до чоловiка свого Аїда.
Велика Деметра повернула родючiсть землi, i знову все зацвiло, зазеленiло. Нiжним весняним листям укрились лiси; заряснiли квiти на смарагдовій муравi лук. Незабаром заколосилися хлiбороднi ниви; зацвiли i сповнились пахощами сади; заблищала на сонцi зелень виноградникiв. Прокинулась уся природа. Все живе радiло i славило велику богиню Деметру i дочку її Персефону.
Але щороку покидає свою матiр Персефона, i кожного разу Деметра поринає в сум i знову вбирається в темний одяг. І вся природа сумує за тiею, що вiдїйшла. Жовкне на деревах листя, i зриває його осiннїй вiтер; вiдцвiтають квiти, лани пустiють, настає зима. Спить природа, щоб прокинутись у радiсному сяйвi весни тодi, коли повернеться до своєї матерi з безрадiсного царства Аїда Персефона. Коли ж повертається до Деметри її дочка, тодi велика богиня родючостi щедрою рукою сипле дари свої людям i благословляє працю землероба багатим урожаєм.