Правив колись країною Малла цар Ікшваку. Все в нього було: і багатство, і могутність, і влада. Проте одного не мав він із дружиною Шілаваті – дітей. Дуже обоє потерпали, що роки минають, а нащадка немає. Чого вони тільки не робили, аби зарадити цьому, яких тільки пожертв не підносили богам, до яких святих місць не ходили на прощу. Проте ніщо не допомагало. І коли, здавалося, не лишилося жодної надії, уві сні раптом явився Шілаваті цар богів Індра й мовив:
– Не журися, незабаром ви з царем матимете аж двох синів. Один із них буде розумний, але негарний, зате другий буде хоч і не дуже розумний, але такий вродливий, що очей не відведеш. То кого б ти хотіла мати першим – розумного чи вродливого? Кажи ж, не соромся.
Шілаваті хвильку подумала, а тоді рішуче мовила:
– Звичайно ж, розумного!
Минув якийсь час, і цариця Шілаваті справді народила сина-первістка; назвали його Куша. А ще через два роки народився і другий син, вродливий Джаямпаті. Як і провістив бог Індра, один розумний, але негарний, а другий гарний, зате нерозумний. Куша спершу не помічав своєї потворності, та коли підріс, дедалі болісніше сприймав її. Не раз. прийшовши до лісового озера, він нахилявся над ним і вдивлявся в своє відображення.
– Що ж мені діяти, як бути? – бідкався він. – Треба щось придумати. Може, люди перестануть помічати мою потворність, коли я стану неперевершеним у мистецтвах?
Вирішив так Куша І почав діяти. Наполегливо працював, долав труднощі, поки досяг неабияких успіхів у музиці, малюванні, ліпленні, різьбленні та куховарстві.
Якось цар із царицею розговорилися про своїх синів, а тоді Ікшваку задумливо мовив:
– Куші вже шістнадцять років. Хотілося б посадовити сина на царський трон. Але спершу його слід одружити. Як ти на це? Чи, може, ще зарано?
– Хіба ж я проти? – сказала цариця. – Якщо вже не судилося мати дочок, то хоч би гарну невістку. Непогано б підшукати царівну на виданні.
Тоді покликали Кушу й сказали йому, мовляв, треба тобі одружитися, а то батько вже старенький, треба замінити його на престолі. Той вислухав, нічого не сказав, а тоді вийшов на веранду й задумався.
«Хто ж погодиться вийти за мене, такого страхопуда, –скрушно міркував царевич. – Та хіба батькам скажеш про це – їм одне в голові: одружуйся та одружуйся! А як? І відмовою їх не хочеться ображати. Тому я сам мушу дати якусь раду. Невже нічого не придумаю?»
І от після довгих, напружених роздумів він вирішив: треба створити таку чудову статую, щоб вона здавалася живою. А тоді спробувати знайти схожу на неї дівчину і попросити її руки.
Не гаючися, Куша взявся до роботи. Не розгинався ні вдень ні вночі, втілюючи свій задум. А коли статуя була готова, то сам глянув на неї і не міг одвести захопленого погляду.
– Певно, насправді немає і наполовину такої гарної дівчини, як оця, вирізьблена з каменю! – вигукнув він у захваті.
А тоді побіг по матір, щоб глянула на його витвір. Та подивилася і погодилась: дівчина справді красуня.
– Якби мені, мамо, – заговорив Куша, – трапилася царівна, така ж гарна, як оця, то я б і хвилини не роздумував, відразу б одружився з нею. Тільки з дівчиною, яка хоч трохи схожа на цю скульптуру, я одружуся. А інакше – ні.
Цариця переказала цареві синові слова, і той негайно зібрав своїх найперших радників. Поставив перед ними синове творіння 1 сказав:
– Мій син, царевич Куша, що з’явився на світ як дарунок царя богів Індри, виявив неабиякий хист, терплячість та вміння. І створив ось цю статую. Він поставив умову, що не одружиться доти, доки не знайдеться дівчина, схожа на цю статую. Лише коли це станеться, він згоден посісти царський престол. Тож мусите знайти на світі таку дівчину. Беріть статую і рушайте з нею по країні. Виставляйте скрізь, де тільки можна. А коли знайдете живе втілення, ідіть до її батьків і від мого імені сватайте.
Царські посланці вирушили в дорогу. Йшли від міста до міста, від села до села і скрізь показували статую. Проте дівчини, схожої на статую, все не знаходили.
Аж ось царські посланці прибули в Шакалу, столицю країни Мадра. Як і всюди, вони й тут виставили статую на огляд у найлюднішому місці. Тоді хтось із них запропонував:
– Не будемо стовбичити коло неї, а відійдемо трохи, щоб не відлякувати й не бентежити людей. Просто будемо спостерігати й слухати, що казатимуть люди.
Так вони й зробили: стали осторонь, уважно дослухаючись до кожного слова людей. Невдовзі на доріжці почувся веселий сміх – то наближався гурт дівчат у супроводі старої з великим горбом на спині. Вони вже проминали статую, коли стара раптом кинула на неї погляд і сказала:
– Ми оце скупалися в ставку і йдемо додому. А ти, Прабгаваті, що це тут виробляєш сама, без нікого? Та ще такої пори! Біда буде, якщо довідається твій батько. Добрячого прочухана матимеш. Ходімо з нами, нумо!
Вона розмашисто плеснула нерухому дівчину по плечу й раптом зойкнула:
– Ой, що це? Мало руку не відбила, наче об каменюку.