Гей ви, коні сильні, коні козацькі! Летіть швидше стріл татарських гострих, вітер обганяйте! Несіть невільників поранених до садів вишневих, до рідних берегів дніпровських...
Гей, на волю! На Вкраїну милу...
Мчать по степу кримському, пекучим сонцем випаленому, відважні запорожці. А тривожні думи назад летять. Там, над поганим Гезлевом ще пожежа гуде, охолонути не встигли мертві побратими. Багато їх полягло сьогодні у місті печалі, місті рабства. Але ще більше вирвалось на волю. Ось вони поруч, на конях. Немічні, зголоднілі, як билинки під вітром, хитаються. Не вірять ще своєму щастю.
Скачуть коні... Скачуть...
А чи довго витримають шалений гін? Чи вдасться всім від погоні татарської втекти? Скоро, ох скоро стомляться козацькі коні! А орда не дрімає...
– Сті-ій! – лине над степом суворий голос атамана.
Стовпилися козаки. Сплигнув атаман з коня, до землі вухом припав. Чує він, як гуде-стогне земля від далекого тупоту кінського...
І мовив атаман:
– Всім нам нема звідси дороги, брати козаки. Віддамо ж кращих коней тим, кого ми врятували. Хай з провідниками повз озера соляні на Вкраїну скачуть. А ми тут залишимось. Дорогу бусурманам перепинимо.
То не чорна хмара по небу пливе, то ханське військо по степу скаче. У кожного вершника по три-чотири коня. Щоб страху більше на ворога нагнати, щоб боялися усі – то орда татарська летить! І коні свіжі, завжди під рукою – хоч від світання до світання скачи!
Вдивляються вдалину татари: де ж невірні, що насмілилися напасти на місто ясноликого хана, де втікачі?
Як соколи каменем падають на здобич, так запорожці із засади на татар рвонулися, гострим ножем у військо бусурманське врізались.
Засвистіли шаблі, заспівали смертельних пісень стріли татарські. Бризнула гаряча кров на землю.
За муки народні, за горе, що, як чорна зловісна хмара, висіло над українськими хатами, нещадно билися козаки.
І похитнулися вороги.
Та не знали запорожці, що на допомогу татарам новий загін поспішав.
Притисла орда запорожців до соляних озер. Тут останній бій був. У багнистій прибережній грязюці грузли коні, збивались докупи. Ніде розвернутися козакам, показати ворогові своє вміння бранне. Позаду–озерна глиб...
Сідало сонце. Плакала вечірня зоря, кривавим світлом заливаючи степ і соляні озера. Білий туман оповив землю, ховаючи від очей страшну картину.
Лежать козаки на березі соляного озера. Ніхто не поворухнеться, не зітхне. Жупани їх пошматовані, шаблями посічені, руки і обличчя закривавлені. Мовчать козаки, руки в смертному сні розкинувши.
Не матері старі заплачуть гарячими слізьми над ними – степові круки закаркають. Не рідні руки очі їм закриють – круки виклюють.
І на світанку, коли сонце кинуло перший тонкий промінь, злетілися крукн. Закаркали, замахали крилами з радощів – велика здобич дісталась. Опустились зграєю на поле битви...
Та не вдалося побенкетувати вісникам смерті!
Раптом почали оживати козаки. Той руками поворухне, цей голову зведе. Третій до товариша промовить:
– Ох, і довго ж я спав, як убитий.
Дивуються козаки: що ж з ними сталося? Адже і цей побратим як підкошений з коня впав – самі бачили! – і того зарубали... Стали вони придивлятися. І побачили, що там, де рани до чорного берегового мулу дотикалися,– їх наче й не було. Всі позатягувались, зарубцювалися
І зрозуміли тоді козаки, що рідна земля для своїх дітей – завжди мати. Ніколи їх у горі-біді не покине, не дасть пропасти, на поміч прийде.
Зайшли воїни в озеро, солоною водою вмилися і в шапки, у бурдюки чудесної землі набрали.
Потім коней розшукали, сідла підтягнули і в степи рідні поскакали – понесли на Вкраїну звістку про битву з татарською ордою і про цілющу кримську землю.
Багато років відтоді минуло. Та пам’ятав народ цю бувальщину.