Безлюдна, дика мiсцевiсть на самому краю землi в країнi скiфiв. Суворi скелi заходять за хмари своїми гострокiнцевими вершинами. Навколо – нiякої рослинностi, не видно нi билинки, все голе й похмуре. Всюди височать темнi купи камiння, що вiдiрвалося вiд скель. Море шумить i гуркоче, б’ючись своїми валами об пiднiжжя скель, i високо злiтають солонi бризки. Морським шумовинням укрите прибережне камiння. Далеко за скелями виднiються снiговi вершини Кавказьких гiр, повитi легким маревом. Поволi застилають далечiнь грiзнi хмари, ховаючи гiрськi вершини. Все вище й вище здіймаються по небу хмари i закривають сонце. Ще похмурiше стає навколо. Безрадiсна, сувора мiсцевiсть. Нiколи ще не ступала тут нога людини. Сюди, на край землi, привели слуги Зевса скованого титана Прометея, щоб прикувати його незламними ланцюгами до вершини скелi. Непереможнi слуги громовержця, Сила й Влада, ведуть Прометея. Величезнi тiла їх нiби витесанi з гранiту. Не знають серця їх жалю, в їх очах нiколи не свiтиться спiвчуття, їх обличчя суворi, як скелi, що стоять навколо. Сумний, низько схиливши голову, iде за ними бог Гефест зi своїм важким молотом. Жахливу справу має виконати вiн. Вiн повинен своїми руками прикувати друга свого Прометея. Глибока скорбота за долю друга гнiтить Гефеста, але не смiе вiн не послухатись батька свого, громовержця Зевса. Вiн знає, як невблаганно карає Зевс непокiрнiсть.
Сила i Влада звели Прометея на вершину скелi i пiдганяють Гефеста братися за роботу. Їх жорстокi слова примушують Гефеста ще бiльше страждати за друга. Неохоче береться вiн за свій величезний молот, тiльки необхiднiсть змушує його коритися. Але квапить його Сила:
– Швидше, швидше бери окови! Прикуй могутнiми ударами молота до скелi Прометея. Даремний твій жаль до нього, адже ти вболiваєш за ворогом Зевса.
Сила погрожує гнiвом Зевса Гефестовi, якщо вiн не прикує Прометея так, щоб нiщо не могло звiльнити його. Гефест приковує до скелi незламними ланцюгами руки i ноги Прометея. Як ненавидить вiн тепер своє вмiння – через нього вiн мусить прикувати друга на довгi муки. Невблаганнi служителi Зевса весь час пильнують за його роботою.
– Дужче бий молотом! Мiцнiше стягуй окови! Не смій їх послабляти! Хитрий Прометей, умiє вправно вiн знаходити вихiд i з непереборних перешкод, – говорить Сила, – мiцнiш прикуй його, нехай тут узнає вiн, як обманювати Зевса.
– О, як пiдходять жорстокi слова до всього твого суворого вигляду! – вигукує Гефест, беручись до роботи.
Скеля здригається вiд важких ударiв молота, i з краю в край на землi лунає гуркiт могутнiх ударiв. Прикований, нарештi, Прометей. Та це ще не все, треба ще прибити його до скелi, проколовши йому груди сталевим, незламним вiстрям. Зволiкає Гефест.
– О, Прометею! – вигукує вiн, – як тужу я, бачачи твої муки!
– Знову ти зволiкаєш! – гнiвно говорить Гефестовi Сила, – ти все ще вболiваєш за ворогом Зевса! Дивись, як би не довелося тобi вболiвати за самим собою!
Нарештi все скiнчено. Все зроблено так, як звелiв Зевс. Прикований титан, а груди його проколото стальним вiстрям. Знущаючись над Прометеем, говорить йому Сила:
– Ну от, тут ти зможеш бути скiльки хочеш гордим; пишайся, як i ранiш! Давай тепер смертним дари богiв, викраденi тобою! Подивимось, чи спроможнi будуть допомогти тобi твої смертнi. Доведеться тобi самому подумати про те, як звiльнитися з кайданiв.
Але Прометей гордо мовчить. За весь час, поки приковував його Гефест до скелi, вiн не сказав жодного слова, навiть тихий стогiн не вирвався у нього, – нiчим не виявив вiн своїх страждань.
Пiшли слуги Зевса, Сила i Влада, а з ними пiшов i сумний Гефест. Один лишився Прометей; чути його могли тепер лише море та темнi хмари. Тiльки тепер тяжкий стогiн вирвався з пробитих грудей могутнього титана, тiльки тепер почав вiн нарiкати на свою лиху долю. Голосно крикнув Прометей. Невимовним стражданням i скорботою звучали його нарiкання:
– О, божественний Ефiре, i ви, бистровїйнi вiтри, о, джерела рiк i невгамовний рокоте морських хвиль, о, земле, прамати всього, о, всевидюще сонце, що оббiгаєш все коло землi, – всiх вас кличу я за свiдкiв! Дивiться, що терплю я! Ви бачите, якої ганьби маю зазнавати я незчисленнi роки! О, горе, горе! Стогнатиму вiд мук я й тепер, i багато, багато вiкiв! Як знайти менi кiнець моїм стражданням? Але що ж це говорю я! Адже я знав усе, що буде. Муки цi не спiткали мене несподiвано. Я знав, що неминучi е велiння грiзної долi. Я мушу терпiти цi муки! За вiщо ж? За те, що я дав великi дари смертним, за це я мушу страждати так нестерпно, i не минути менi цих мук. О, горе, горе!
Та ось почувся тихий шум, нiбито вiд помахiв крил, немов полiт легких тiл сколихнув повiтря. З далеких берегiв сивого Океану, з прохолодного грота, з легким повiвом вiтерця примчали на колiсницi до скелi океанiди. Вони чули удари гефестового молота, донiсся до них i стогiн Прометея. Сльози заволокли, немов пеленою, прекраснi очi океанiд, коли вони побачили прикутого до скелi могутнього титана.
Рiдним був вiн океанiдам. Батько його, Япет, був братом батька iх, Океана, а дружина Прометея, Гесiона, була їх сестрою. Оточили скелю океанiди. Глибока їх скорбота за Прометеем. Але слова його, якими кляне вiн Зевса i всiх богiв-олiмпїйцiв, лякають iх. Вони бояться, щоб Зевс не зробив ще тяжчими страждання титана. За що спiткала його така кара – цього не знають океанiди. Сповненi спiвчуття, просять вони Прометея розповiсти iм, за що покарав його Зевс, чим прогнiвив його титан.
Прометей розповiдає iм, як допомiг вiн Зевсовi в боротьбi з титанами, як переконав вiн матiр свою Фемiду i велику богиню землi Гею стати на бiк Зевса. Зевс перемiг титанiв i скинув iх, за порадою Прометея, в надра жахливого Тартару. Здобув владу Зевс над свiтом i подiлив її з новими богами-олiмпїйцями, а тим титанам, якi допомогли йому, не дав громовержець влади в свiтi. Зевс ненавидить титанiв, боїться їх грiзної сили. Не довiряв Зевс i Прометею i ненавидiв його. Ще дужче розгорiлась ненависть Зевса, коли Прометей почав захищати нещасних смертних людей, якi жили ще в той час, коли правив Крон, i яких Зевс хотiв погубити. Але Прометей пожалiв людей, що не мали ще розуму; вiн не хотiв, щоб зїйшли вони нещасними в похмуре царство Аїда. Вiн вдихнув їм надiю, якої не знали люди, i викрав для них божественний вогонь, хоч i знав, яка кара чекає його за це. Страх жахливої кари не спинив гордого, могутнього титана вiд бажання допомогти людям. Не спинили його i перестороги його вiщої матерi, великої Фемiди.
З трепетом слухали океанiди розповiдь Прометея. Та ось на бистрокрилій колiсницi принiсся до скелi сам вiщий старець Океан. Океан намагається умовити Прометея покоритися владi Зевса: адже повинен вiн знати, що марно боротися з переможцем жахливого Тiфона. Океановi шкода Прометея, вiн сам страждає, бачачи тi муки, яких зазнає Прометей. Вiщий старець готовий поспiшати на свiтлий Олiмп, щоб благати Зевса помилувати титана, хоча б навiть благанням за нього вiн накликав на себе самого гнiв громовержця. Вiн вiрить, що мудре слово захисту часто пом’якшує гнiв. Але даремнi всi благання Океана, гордо вiдповiдає йому Прометей:
– Нi, дбай про те, щоб урятувати самого себе. Боюсь я, щоб спiвчуття до мене не зашкодило тобi. До дна вичерпаю я все зло, яке послала менi доля. Ти ж, Океане, бійся накликати гнiв Зевс благанням за мене.
– О, бачу я, – сумно вiдповiдає Океан Прометеевi, – що цими словами змушуєш ти мене повернутись назад, не досягши нiчого. Вiр же менi, о, Прометею, що привела мене сюди лиш турбота про твою долю i любов до тебе!
– Нi! Йди! Швидше, швидше поспiшай звiдси! Залиш мене! – вигукує Прометей.
З болем у серцi залишив Океан Прометея. Вiн помчав на своїй крилатій колiсницi, а Прометей далi розповiдає океанiдам про те, що зробив вiн для людей, як вiн облагодiяв iх, порушивши волю Зевса. В горi Мосхе, на Лемносi, з горна свого друга Гефеста викрав Прометей вогонь для людей. Вiн навчив людей мистецтв, дав їм знання, навчив їх лiчби, читання й письма. Вiн ознайомив їх з металами, навчив, як у надрах землi видобувати їх i обробляти. Прометей приборкав для смертних дикого бика i наклав на нього ярмо, щоб могли користуватися люди силою бикiв, обробляючи свої поля. Прометей впрiг коня в колiсницю i зробив його слухняним людинi. Мудрий титан збудував перший корабель, оснастив його i розгорнув над ним льняний парус, щоб швидко нiс людину корабель по безкрайому морю. Ранiше люди не знали лiкiв, не вмiли лiкувати хвороби, безпораднi були проти них люди, але Прометей вiдкрив їм силу лiкiв, i ними смирили вони хвороби. Вiн навчив їх усього того, що полегшує горе i робить життя щасливiшим i радiснiшим. Цим i прогнiвив вiн Зевса, за це й покарав його громовержець.
Але не вiчно страждатиме Прометей. Вiн знає, що лиха доля спiткає i могутнього громовержця. Не мине вiн своєї долi! Прометей знає, що царство Зевса не вiчне: буде вiн скинутий з високого царственого Олiмпу. Знає вiщий титан i велику таємницю, як уникнути Зевсовi цiеi злої долi, але не вiдкрие вiн цiеi таємницi Зевсу. Нiяка сила, нiякi погрози, нiякi муки не вирвуть її з уст гордого Прометея.
Скiнчив Прометей свою розповiдь. З подивом слухали його океанiди. Дивувалися вони великій мудростi i незламній силi духу могутнього титана, який насмiлився повстати проти громовержця Зевса. Знову охопив їх жах, коли почули вони, якою долею погрожує Зевсовi Прометей. Вони знали, що коли цi погрози дійдуть до Олiмпу, то нi перед чим не спиниться громовержець, аби тiльки дiзнатися про фатальну таємницю. Повними слiз очима дивляться на Прометея океанiди, враженi думкою про неминучiсть велiнь суворої долi. Глибока мовчанка запанувала на скелi; її порушував лише невгамовний шум моря.
Раптом вдалинi почувся ледве чутний, ледве вловимий стогiн скорботи i болю. Ось знову донiсся вiн до скелi. Все ближчає, все голоснiшає цей стогiн. Гнана величезним оводом, посланим Герою, вся в кровi, вкрита пiною, мчить у нестямному, шаленому бiгу обернена в корову нещасна Іо, дочка рiчкового бога Інаха, першого царя Арголiди. Стомлена, знесилена блуканням, замучена жалом овода, спинилася Іо перед прикованим Прометеем. Голосно стогнучи, розповiдає вона, чого довелося зазнати їй, i благає вiщого титана:
– О, Прометею! Тут, на цій межi моїх блукань, вiдкрий менi, благаю тебе, коли ж скiнчаться мої муки, коли ж, нарештi, знайду я спокій?
– О, вiр менi, Іо! – вiдповiв Прометей, – краще не знати тобi цього, нiж знати. Багато ще країн перейдеш ти, багато зустрiнеш страхiть на своєму шляху. Твій тяжкий шлях лежить через країну скiфiв, через високий снiжний Кавказ, через країну амазонок до протоки Босфору, так назвуть її на честь тебе, коли ти переплевеш її. Довго будеш ти потiм блукати по Азії. Ти пройдеш повз країну, де живуть Горгони, що несуть смерть; на їх головах звиваються, сичачи, змії, замiсть волосся. Остерiгайся iх! Остерiгайся грифiв i однооких аримаспiв; i їх ти зустрiнеш на своєму шляху. Нарештi досягнеш ти Бiблiнських гiр, з них скидає свої благодатнi води Нiл. Ось там-то, в країнi, яку зрошує Нiл, бiля його гирла знайдеш ти, нарештi, спокій. Там поверне тобi Зевс твій попередній прекрасний образ, i народиться в тебе син Епаф. Вiн пануватиме над усiм Єгиптом i буде родоначальником славного поколiння героїв. З цього роду вийде i той смертний, який визволить i мене з кайданiв. Ось що, Іо, розповiла менi про долю твою мати моя, вiща Фемiда.
Голосно вигукнула Іо:
– О, горе, горе! О, скiльки страждань має послати менi ще зла доля! Серце тремтить у грудях моїх з жаху! Знову опановує мною безумство, знову впивається вогненне жало в мое змучене тiло, знову позбавляюсь я дару мови! О, горе, горе!
Нестямно водячи очима, в шаленому бiгу помчала геть вiд скелi Іо. Немов пiдхоплена вихором, мчала вона в далечiнь. З голосним дзижчанням нiсся за нею овiд, i, як вогнем, пекло його жало нещасну Іо. Сховалась вона в хмарах куряви з очей Прометея i океанiд. Все тихше, тихше доносилися до скелi крики Іо, i завмерли вони, нарештi, вдалинi, немов тихий стогiн скорботи.
Мовчали Прометей i океанiди, уболiваючи за нещасною Іо, та ось вигукнув гнiвно Прометей:
– Хоч як муч ти мене, громовержцю Зевсе, але все ж настане день, коли й тебе повергнуть у нiщо. Позбудешся ти царства i скинутий будеш у морок. Здійсняться тодi прокляття батька твого Крона! Нiхто з богiв не знає, як вiдвернути вiд тебе цю злу долю! Тiльки я знаю це! Ось, сидиш ти тепер, могутній, на свiтлому Олiмпi i мечеш громи i блискавки, але вони тобi не допоможуть, вони безсилi проти неминучої долi. О, повалений у прах, знатимеш ти, яка рiзниця мiж владою i рабством!
Страх затуманив очi океанiд, i блiдий жах зiгнав рум’янець з їх прекрасних ланiт. Нарештi, простягаючи до Прометея свої руки, бiлi, як морська пiна, вигукнули вони:
– Безумний! Як не боїшся ти погрожувати так царевi богiв i людей, Зевсовi? О, Прометею, ще тяжчi муки пошле вiн тобi! Подумай про долю свою, пожалій себе!
– На все готовий я!
– Але ж схиляється мудрий перед невблаганним фатумом!
– О, благайте, просiть ви пощади! Повзiть на колiнах до грiзного владики! А менi – що менi громовержець Зевс? Чого боятися менi його? Не судилося менi померти! Нехай робить, що хоче, Зевс. Недовго йому панувати над богами!
Ледве промовив цi слова Прометей, як у повiтрi швидко, неначе падаюча зiрка, пронiсся посланець богiв Гермес i, грiзний, став перед Прометеем. Його послав Зевс зажадати, щоб титан вiдкрив таємницю: хто скине Зевса i як уникнути велiння долi? Гермес погрожує жахливою карою Прометеевi за непокору. Але могутній титан непохитний, глузуючи, вiдповiдає вiн Гермесовi:
– Хлопчиськом був би ти, i дитячим був би розум твій, коли б ти сподiвавсь дiзнатися хоч що-небудь. Знай, що я не промiняю своїх скорбот на рабське служiння Зевсовi. Менi краще бути тут прикованим до цiеi скелi, нiж стати вiрним слугою тирана Зевса. Нема такої кари, таких мук, якими мiг би Зевс налякати мене i вирвати з уст моїх хоч єдине слово. Нi, не дiзнається вiн, як урятуватися йому вiд долi, нiколи не дiзнається тиран Зевс, хто вiднiме в нього владу!
– Так слухай же, Прометею, що буде з тобою, коли ти вiдмовишся виконати волю Зевса, – вiдповiдає титановi Гермес. – Ударом своєї блискавки вiн кине цю скелю з тобою разом у темну безодню. Там, у кам’яній темницi, багато, багато вiкiв, позбавлений сонячного свiтла, будеш мучитись ти в глибокій пiтьмi. Минуть вiки, i знову пiдїйме тебе Зевс на свiт з безоднi, але не на радiсть пiдїйме вiн тебе. Кожного дня прилiтатиме орел, якого пошле Зевс, i гострими пазурами i дзьобом буде рвати вiн твою печiнку; знов i знов буде вiдростати вона, i дедалi жахливiшими будуть твої страждання. Так висiтимеш ти на скелi до того часу, поки iнший не погодиться добровiльно зійти замiсть тебе в похмуре царство Аїда. Подумай, Прометею, чи не краще скоритися Зевсовi! Адже ж ти знаєш, що Зевс нiколи не погрожує марно!
Непохитним лишився гордий титан. Хiба могло що-небудь устрашити його серце? Раптом задрижала земля, все навколо здригнулось; загримiв оглушливий грiм, i блиснула нестерпним свiтлом блискавка. Забушував шалено чорний вихор. Немов громаддя гiр, знялися на морi пiнистi вали. Захиталася скеля. Серед реву бурi, серед грому i гуркоту землетрусу пролунав жахливий зойк Прометея:
– О, який удар спрямував проти мене Зевс, щоб викликати жах у моему серцi! О, високошановна мати Фемiдо, о, Ефiре, що струмуєш усiм свiтло! Дивiться, як несправедливо карає мене Зевс!
Завалилась iз страшенним гуркотом скеля з прикованим до неi Прометеем у незмiрну безодню, у вiковiчну темряву.
Минули вiки, i знову пiдняв Зевс на свiт з пiтьми Прометея. Але страждання його не скiнчились; ще тяжчi стали вони. Знов лежить вiн, розпростертий на високій скелi, прикований до неi, опутаний кайданами. Пече його тiло палюче промiння сонця, проносяться над ним бурi, його знесилене тiло перiщать дощi i град, а взимку лапатий снiг падає на Прометея, i жахливий холод сковує його члени. І цих мук мало! Щодня величезний орел прилiтає, шугаючи могутнiми крилами, до скелi. Вiн сiдає на груди Прометея i роздирає їх гострими, як сталь, пазурами. Орел рве своїм дзьобом печiнку титановi. Потоками ллється кров i червонить скелю; чорними згустками застигає кров бiля пiднiжжя скелi; вона розкладається на сонцi i нестерпним смородом заражає навкруги повiтря. Кожного ранку прилiтає орел i береться до своєї кривавої трапези. За нiч загоюються рани, i знову вiдростає печiнка, щоб удень дати нову поживу орлу. Роки, вiки тривають цi муки. Стомився могутній титан Прометей, але не зломили його гордий дух страждання.
Титани давно примирилися з Зевсом i пiдкорилися йому. Вони визнали його владу, i Зевс звiльнив їх з похмурого Тартару. Тепер вони, величезнi, могутнi, прийшли на край землi до скелi, де лежав скований Прометей. Вони оточили його скелю i переконують Прометея пiдкоритися Зевсовi. Прийшла i мати Прометея, Фемiда, i благає сина смирити свій гордий дух i не противитись Зевсовi! Вона благає сина зглянутись на неi – адже так нестерпно страждає вона, бачачи муки сина. Сам Зевс забув уже свій колишній гнiв. Тепер держава його сильна, нiщо не може похитнути її, нiщо не страшно йому. Та й править вiн уже не як тиран, вiн охороняє держави, додержується законiв. Вiн захищає людей i правду серед них. Тiльки одно ще турбує громовержця – це та таємниця, яку знає один Прометей. Зевс готовий, якщо Прометей вiдкрие йому фатальну таємницю, помилувати могутнього титана. Близький уже час, коли скiнчаться муки Прометея. Вже народився i змужнiв великий герой, якому доля судила визволити з кайданiв титана. Непохитний Прометей, як i ранiше, ховає таємницю, знемагаючи вiд мук, але i його починають покидати сили.
Нарештi i великий герой, якому судилося визволити Прометея, пiд час своїх мандрiв приходить сюди, на край землi. Герой цей – Геракл, найдужчий з людей, могутній, як бог. З жахом дивиться вiн на муки Прометея, i жаль охоплює його. Титан розповiдає Геракловi про злу долю свою i пророкує йому, якi ще великi подвиги має вiн зробити. Повний уваги, слухає титана Геракл. Але ще не весь жах страждання Прометея бачив Геракл. Здалека чується шум могутнiх крил – це летить орел на свій кривавий бенкет. Вiн кружляє високо в небi над Прометеем, готовий спуститися до нього на груди. Геракл не дав йому терзати Прометея. Вiн схопив свій лук, вийняв iз сагайдака смертоносну стрiлу, прикликав стрiловержця Аполлона, щоб певнiше спрямував вiн полiт стрiли, i пустив її. Голосно задзвенiла тятива лука, звилася стрiла, i пронизаний орел упав у бурхливе море бiля самого пiднiжжя скелi. Мить визволення настала. Прилинув з високого Олiмпу бистрий Гермес. З ласкавими словами звернувся вiн до могутнього Прометея i обiцяв йому негайне звiльнення, якщо вiдкрие вiн таємницю, як уникнути Зевсовi лихої долi. Погодився, нарештi, могутній Прометей вiдкрити Зевсовi таємницю i сказав:
– Нехай не одружується громовержець з морською богинею Фетiдою, бо богинi долi, вiщi Мойри, вийняли такий жереб Фетiдi: хто б не був її чоловiком, вiд нього народиться у неi син, який буде могутнiший вiд батька. Нехай боги вiддадуть Фетiду за героя Пелея, i буде син Фетiди i Пелея найвидатнiшим iз смертних героїв Греції.
Прометей вiдкрив велику таємницю. Геракл розбив своєю важкою палицею його кайдани i вирвав з грудей його незламне сталеве вiстря, яким прибитий був титан до скелi. Скiнчились його муки. Так здійснилось його провiщення, що смертний визволить його. Гучними, радiсними покликами вiтали титани визволення Прометея.
З того часу носить Прометей на руцi залiзний перстень, в який вправлений камiнь вiд тiеi скелi, де терпiв вiн стiльки вiкiв невимовнi муки.
А замiсть Прометея в пiдземне царство душ померлих погодився зійти мудрий кентавр Хiрон. Цим врятувався вiн вiд страждань, якi спричинила йому незцiлима рана, що її завдав йому ненавмисно Геракл.
Пояснення до міфу: Мiф про те, як Прометей був прикований з велiння Зевса до скелi, викладено за трагедiею Есхiла «Прикований Прометей». Есхiл розповiдає про те, як Зевс, що править усiм свiтом як жорстокий тиран, карає повсталого проти нього титана Прометея. Могутній титан всупереч волi Зевса викрав з Олiмпу вогонь i дав його людям; вiн дав їм знання, навчив землеробства, ремесел, кораблебудування, читання й письма; цим Прометей зробив життя людей щасливiшим i пiдiрвав владу Зевса i його помiчникiв – олiмпїйських богiв. Але головна провина Прометея в тому, що вiн не хоче вiдкрити Зевсовi таємницю, вiд кого народиться у Зевса син, який буде могутнiший вiд нього i скине його з престолу.