Під час турецького панування в Криму жив на Мангупі паша – начальник фортечної варти.
Понад усе на світі любив паша гроші. З околишніх жителів він збирав податки, солдатів своїх посилав грабувати сусідні селища. Коли турки приводили в Мангуп полонених, паша сам обшукував їх і забирав все цінне.
Серед в'язнів Мангупа у кам'яному склепі на мисі Дірявому, що височів над проваллям, мучився козак-запорожець.
Турки сподівались взяти за нього великий викуп.
Часто паша викликав до себе полоненого і примушував його оповідати про країни, де той бував, про походи і битви. Любив паша такі розповіді. А ще більше любив він слухати про золото, про коштовні камені і дорогі тканини, які довелося побачити козакові. Тоді паша забував про все на світі і в мріях бачив себе володарем незліченних скарбів.
Якось у вечірню годину паша викликав до себе полоненого козака, Щоб послухати його чергову оповідь.
– Попусти мої кайдани, дозволь розім'яти трохи руки і ноги, – попросив козак.– Хочу розповісти тобі бувальщину про скарб, який сховали колись тут козаки. Мовчав я весь час про нього, та бачу – добрий ти чоловік.
І почав розповідати козак, та так, як ніколи ще не говорив. Лилася його некваплива мова про те, як полонені козаки пронесли багато золота з собою у фортецю, як зуміли його заховати в якійсь печері. Можна цю печеру знайти, якщо добре пошукати.
Дивився козак прямо у вічі паші, дивився – заворожував. І ось вже потьмяніли очі турка, склепилися повіки. Заснув лютий володар.
Спить він і бачить сон, наче стоїть у великому підземеллі. Придивляється він уважніше і в світлі, що падає з невеликих душників, впізнає каземат у глибоких підвалах Мангупа, куди турки кидали найстійкіших своїх ворогів. Навіщо ж він сюди спустився? Ах, це про цей каземат говорив полонений! Тут десь і скарб захований. Де ж багатство, яким насититься він на все життя? Треба шукати!
Повільно ступав паша по нерівній підлозі, придивлявся до кожного горбика, до кожної щілини. І раптом в одному місці помітив, ніби щось виблискує. Став копати – і вигріб з ями купу золота. Персні, браслети, золоті монети... Сидів паша біля цього багатства, тремтів, мов у лихоманці, з радощів. Правду сказав козак, істинну правду!
Раптом почув паша голос. Переляканий, підвів голову і побачив перед собою жінку невимовної краси. Опустивши очі, красуня сказала:
– Ти хочеш оволодіти моїми скарбами? Але я їх бережу для того, хто схоче стати моїм чоловіком.
– Чи не я твій суджений, чарівна жінко? – спитав він.
– Дай клятву, що ти з’єднаєшся зі мною,– і золото твоє! – відповіла жінка.
– Присягаюсь,– сказав паша і хотів схопити її за руку, але наткнувся на камінь. У підземеллі пролунали кроки і завмерли вдалині.
Турок прокинувся.
Полоненого не було. На землі валялися його кайдани. Втік козак. Паша так повірив його розповіді, що не став переслідувати втікача.
Відтоді турок втратив спокій. Він лазив по скелях, забирався у глибокі печери. Та золота ніде не знаходив.
Якось паша заліз на височенну скелю, побачив там якусь розколину, спробував до неї дістатися, але зірвався і впав.
Місцеві жителі говорять, що жадібний турок не сам упав, а що його затягнув у безодню злий дух, який жив у підземеллях Мангупа.
І ще кажуть, що душа турка довго блукатиме біля Мангупа, шукаючи вхід у заповітне підземелля, де лежить козацький скарб. Жадлива душа не заспокоїться, поки біг часу не зітре її з лиця землі.
Часто лунає у скелях Мангупа оглушливий регіт: то, кажуть, відважний козак, весела душа, сміється з обдуреного турка.