«Був у Криму хан Мосолайма ель Асваб, і був у нього син Толайк Алгалла...»
Притулившись спиною до яскраво-коричневого стовбура арбутуса, сліпий ста рець, татарин, розпочав цими словами одну з старих легенд півострова, багатого на спогади, а навколо оповідача на каменях – уламках зруйнованого часом ханського палацу – сиділа група татар в яскравих халатах, у тюбетейках, шитих золотом. Вечір був, сонце тихо сідало в море; його червоне проміння пронизувало темну масу зелені навколо руїн, яскравими плямами лягало на камені, порослі мохом, обвиті чіпкою зеленню плюща. Вітер шумів у старих чинарах, листя їх так шелестіло, наче в повітрі струменіли невидимі ручаї води.
Голос сліпого старця тремтів, а кам’яне обличчя його не .відбивало в своїх зморшках нічого, крім спокою; завчені слова лилися одне за одним, і перед слухачами поставала картина минулих, багатих силою почуття днів.
Хан був старий,– говорив сліпий,– але жінок у гаремі було багато в нього. І вони кохали його, бо у хана було ще доволі сили і вогню, і ласки його пестили і пекли, а жінки завжди любитимуть того, хто вміє палко милувати, хоч би він був сивим, хоч би і в зморшках було обличчя його – в силі краса, а не в ніжній шкірі і рум’янці щік.
Хана всі любили, а він кохав одну козачку-полонянку з дніпровських степів і завжди пестив її охочіше, ніж інших жінок гарему, де було триста дружин з різних земель, і всі гарні, як весняні квіти, і всім їм жилося добре. Багато смачних і солодких страв звелів готувати для них хан і дозволяв їм завжди, коли їм заманеться, танцювати, грати...
А козачку він часто кликав до себе в башту, з якої видно було море, там для козачки він мав усе, що потрібно жінці, щоб їй весело жилося: солодку їжу і різні тканини, і золото, і камені всіх кольорів, музику і рідкісних пташок з далеких країн, і вогненні любощі коханця. У цій башті він забавлявся з нею цілими днями, відпочиваючи від трудів свого життя і знаючи, що син Алгалла не зганьбить слави ханства, гасаючи вовком по російських степах і завжди повертаючись звідти з багатою здобиччю, з новими жінками, з новою славою, залишаючи там, позаду себе, жах і попіл, трупи і кров.
Раз повернувся він, Алгалла, з набігу на росіян, і було влаштовано багато свят в його честь, всі мурзи острова зібрались на них, були ігри і бенкет, стріляли з луків в очі полонених, пробуючи силу руки, і знову пили, славлячи хоробрість Алгалли, грози ворогів, опори ханства. А старий хан був радий славі сина. Добре було йому знати, що коли він помре,– ханство буде в дужих руках.
І ось він, бажаючи показати синові силу любові своєї, сказав йому при всіх мурзах і беках,– тут, на бенкеті, з келихом в руці, сказав:
– Добрий ти син, Алгалла! Слава аллаху і хай буде прославлене ім’я пророка його!
І всі прославили ім’я пророка хором могучих голосів. Тоді хан сказав:
– Великий аллах! Ще за життя мого він воскресив мою юність в хороброму сині моєму, і ось бачу я старими очима, що коли червн сточать моє серце,– живий буду я в сині моєму! Великий аллах і Магомет – пророк його! Добрий син в мене є, тверда його рука і ясний розум... Що хочеш ти взяти з рук батька твого, Алгалла? Скажи, і я дам тобі все за твоїм бажанням...
І не завмер ще голос старого хана, як піднявся Толайк Алгалла і сказав, блиснувши очима, чорними, як море вночі, і палаючими, як очі гірського орла:
– Дай мені російську полонянку, володаре-батьку.
Помовчав хан – недовго мовчав, стільки часу, скільки треба, щоб побороти дрож у серці.– і. помовчавши, твердо і голосно сказав:
– Бери! Закінчимо бенкет, – ти
візьмеш її.
Спалахнув відважний Алгалла, великою радістю блиснули орлині очі, встав він на весь зріст і сказав батькові-хану:
– Знаю я, що ти даруєш мені, володарю-батьку! Знаю це я.. Раб я твій – твій син. Візьми мою кров по краплі в годину – двадцятьма смертями я помру за тебе!
– Не треба мені нічого! – сказав хан і схилив на груди сиву голову, увінчану славою довгих років і багатьох подвигів.
Скоро вони кінчили бенкет, і обидва мовчки пішли з палацу в гарем.
Ніч була темна, ні зірок, ні місяця не видно було з-за хмар, що густим килимом вкрили небо.
Довго йшли у пітьмі батько й син, і ось заговорив хан ель Асваб:
– Гасне з кожним днем життя моє – і все слабкіше б’ється моє старе серце, все менше вогню в грудях. Світлом і теплом мого життя були жагучі пестощі козачки. Скажи мені, Толайк, скажи, невже вона так потрібна тобі? Візьми сто, візьми всіх моїх жон за неї одну!..
Мовчав Толайк Алгалла, зітхаючи.
– Скільки днів мені лишилося? Мало днів у мене на землі... Остання радість життя мого – ця руська дівчина. Вона знає мене, вона кохає мене,– хто тепер, коли її не буде, покохає мене, старого – хто? Ніхто, Алгалла, ніхто!..
Мовчав Алгалла...
– Як я житиму, знаючи, що ти обіймаєш її, що тебе цілує вона? Перед жінкою немає ні батька, ні сина, Толайк! Перед жінкою всі ми – мужчини, сину мій!.. Боляче буде мені доживати мої дні... Хай би всі старі рани відкрилися на тілі моєму, Толайк, і точили 6 кров мою, хай би я краще не пережив цієї ночі, сину мій.
Мовчав його син... Зупинились вони біля дверей гарему і, похиливши на груди голови, стояли довго перед ними. Пітьма була навколо, і хмари бігли в небі, а вітер наче співав, гудів у деревах
– Давно я кохаю її, батьку...– тихо сказав Алгалла.
– Знаю... І знаю, що вона не любить тебе...– сказав хан.
– Крається серце моє, коли я думаю про неї.
– А моє старе серце чим повне тепер?
І знову замовчали. Зітхнув Алгалла.
– Мабуть, правду сказав мені мудрець-мулла – жінка завжди згубна для чоловіка: коли вона вродлива, вона збуджує у інших бажання володіти нею, а чоловіка свого прирікає на муки ревнощів; коли вона негарна, чоловік її, заздрячи іншим, страждає від заздрощів; а якщо вона і не вродлива і не погана – чоловік робить її прекрасною і, зрозумівши, що помилився, знову страждає через неї, цю жінку...
– Мудрість не ліки від болю серця,– сказав хан.
– Пожаліємо один одного, батьку...
Підвів голову хан і сумно глянув на сина.
– Вб’ємо її,– сказав Толайк.
– Ти любиш себе більше, ніж її і мене,– подумавши, тихо сказав хан.
– Але ж і ти теж.
І знову вони помовчали.
– Так! І я теж,– сумно сказав хан. З горя він зробився дитиною.
– Що ж,– вб’ємо?
– Не можу я віддати її тобі, не можу,– сказав хан.
– І я не можу більше терпіти – вирви в мене серце або дай мені її...
Хан мовчав.
– Кинемо її в море з гори.
– Кинемо її в море з гори,– повторив хан слова сина, як луна синового голосу.
І тоді вони ввійшли у гарем, де вона вже спала на підлозі на розкішному килимі. Зупинилися вони перед нею, дивилися, довго дивилися на неї. У старого хана сльози текли з очей на його срібну бороду і сяяли в ній, як перлини, а син його стояв, блискаючи очима, і, скреготом зубів своїх стримуючи пристрасть, розбудив козачку. Прокинулась вона – і на обличчі її, ніжному і рожевому, розцвіли її очі, як волошки. Не помітила вона Алгаллу і простягнула червоні губи ханові.
– Поцілуй мене, орле!
– Збирайся... підеш з нами,– тихо сказав хан.
Тут вона побачила Алгаллу і сльози на очах свого орла і – розумна вона була – зрозуміла все.
– Іду,– сказала вона.– Іду. Ні тому, ні цьому – так вирішили? Так і повинні вирішувати сильні серцем. Іду.
І мовчки вони, всі троє, пішли до моря. Вузькими стежками йшли, вітер шумів, лунко шумів...
Ніжна вона була дівчина, скоро втомилась, але й горда була – не хотіла сказати їм цього.
І коли син хана помітив, що вона відстає від них,– сказав він їй:
– Боїшся?
Вона блиснула очима на нього і показала йому закривавлену ногу.
– Дай понесу тебе! – сказав Алгалла, простягаючи до неї руки. Але вона обняла шию свого старого орла. Підняв хан її на свої руки, як пір’їнку, і поніс; вона ж, сидячи в нього на руках, відхиляла віти від його обличчя, боячись, що вони потраплять йому в очі. Довго вони йшли, і ось вже чути гул моря вдалині. Тут Толайк,– він ішов позаду них стежкою,– сказав батькові:
– Пусти мене, вперед, бо я хочу вдарити тебе кинджалом в шию.
– Пройди. Аллах покарає тебе за твоє бажання або простить, його воля. Я ж, батько твій, прощаю тобі. Я знаю, що значить кохати.
«І ось воно, море, перед ними, там, внизу, густе, чорне і без берегів. Глухо співають його хвилі біля скелі, і темно там, внизу, і холодно, і страшно.
– Прощай!– сказав хан, цілуючи дівчину.
– Прощай! – сказав Алгалла і вклонився їй.
Вона глянула туди, де співали хвилі, і відсахнулась назад, притиснувши руки до грудей.
– Киньте мене,– сказала вона їм...
Простяг до неї руки Алгалла і застогнав, а хан взяв її в руки свої, пригорнув до грудей, міцно поцілував і, піднявши її над своєю головою, – кинув зі скелі.
Там плескалися і співали хвилі і було так шумливо, що вони обидва не чули, коли вона долетіла до води. Ні крику не чули, нічого. Хан опустився на камені і мовчки став дивитися вниз, у пітьму і далину, де море змішалось із хмарами, звідки пливли глухі сплески хвиль, і вітер пролітав, розвіваючи сиву бороду хана. Толайк стояв над ним, закривши обличчя руками,– камінь, нерухомий і мовчазний. Час минав, по небу одна за одною пливли хмари, гнані вітром. Темні й важкі вони були, як думи старого хана, що лежав над морем на високій скелі.
– Підемо, батьку, –у сказав Толайк.
– Стривай...– шепнув хан, наче слухаючи щось. І знову минуло багато часу, плескалися хвилі внизу, а вітер налітав на скелю.
– Підемо, батьку?..
– Зачекай ще...
Не раз говорив Толайк Алгалла:
– Підемо, батьку.
Хан все не йшов з місця, де втратив радість своїх останніх днів.
Та все має кінець! – встав він, дужий і гордий, встав, насупив брови і глухо сказав:
– Ідемо...
Пішли вони, але незабаром зупинився хан.
– А чого я йду і куди, Толайк? – спитав він сина.– Нащо мені жити тепер, коли все моє життя було в ній? Старий я, не полюблять вже мене більше, а коли ніхто тебе не любить – нерозумно жити на світі.
– Слава і багатство є в тебе, батьку...
– Дай мені один її поцілунок і візьми все це собі в нагороду. Все це мертве – тільки кохання жінки живе. Немає такого кохання – немає життя у людини, жалюгідна вона, і жалюгідні дні її. Прощай, сину мій, благо словінця аллаха над твоєю головою хай буде в усі дні і ночі життя твого.– І повернувся хан обличчям до моря.
– Батьку, – сказав Толайк, – батьку!..
І не міг більше сказати нічого, бо нічого не можна сказати людині, якій посміхається смерть, нічого не скажеш їй такого, що повернуло б у душу її любов до життя.
– Пусти мене...
– Аллах...
– Він знає...
Швидкими кроками підійшов хай до урвища і кинувся вниз. Не зупинив його син, не встиг. І знову нічого не було чути – ні крику, ні шуму падіння хана. Тільки хвилі все плескали там, та вітер виспівував дикі пісні.
Довго дивився вниз Толайк Алгалла
і потім вголос сказав:
– І мені таке ж тверде серце дай, о аллах.
І пішов у пітьму ночі...
...Так загинув хан Мосолайма ель Асваб, і став в Криму хан Толайк Алгалла...