Викладено за поемою Гомера «Одiссея».
В Лiдїї, бiля гори Сипiлу, було багате мiсто, що звалося за назвою гори Сипiлом. У цьому мiстi правив улюбленець богiв, син Зевса, Тантал. Усiм у великій кiлькостi нагородили його боги. Не було на землi нiкого, хто був би багатший i щасливiший за царя Сипiла, Тантала. Незчисленнi багатства давали йому найбагатшi золотi рудники на горi Сипiлi. Нiхто не мав таких родючих ланiв, нiкому не давали таких прекрасних плодiв сади й виноградники. На луках Тантала, улюбленця богiв, паслися величезнi отари тонкорунних овець, череди круторогих бикiв, корiв i табуни швидких, як вiтер, коней. Цар Тантал мав достаток у всьому. Вiн мiг би жити в щастi й розкошах до глибокої старостi, але згубили його надмiрна гордiсть i злочинства.
Боги дивилися на свого улюбленця Тантала, як на рiвного собi. Олiмпїйцi часто приходили в сяючi золотом чертоги Тантала i весело бенкетували з ним. Навiть на свiтлий Олiмп, куди не сходить жоден смертний, не раз сходив на зов богiв Тантал. Там вiн брав участь у радi богiв i бенкетував з ними в палацi свого батька, громовержця Зевса. Вiд такого великого щастя загордував Тантал. Вiн почав вважати себе рiвним навiть самому хмарогонцевi Зевсу. Часто, повертаючись з Олiмпу, Тантал брав iз собою їжу богiв – амброзiю i нектар – i давав їх своїм смертним друзям, бенкетуючи з ними у себе в палацi. Навiть тi рiшення, якi приймали боги, радячись на свiтлому Олiмпi про долю свiту, Тантал розповiдав людям, вiн не приховував таємниць, якi повiряв йому батько його Зевс. Одного разу пiд час бенкету на Олiмпi великий син Крона звернувся до Тантала i сказав йому:
– Сину мій, я виконаю все, що ти забажаєш, проси у мене всього, що хочеш. З любовi до тебе я виконаю всяку твою просьбу.
Але Тантал, забувши, що вiн тiльки смертний, гордо вiдповiв батьковi своєму, егiдодержавному Зевсовi:
– Я не потребую твоїх милостей. Менi нiчого не потрiбно. Жереб, що випав менi на долю, кращий вiд жереба безсмертних богiв.
Громовержець нiчого не вiдповiв синовi. Вiн насупив грiзно брови, але стримав свій гнiв. Вiн ще любив свого сина, незважаючи на його зарозумiлiсть. Незабаром Тантал двiчi жорстоко образив безсмертних богiв. Тiльки тодi Зевс покарав зарозумiлого сина.
На Критi, батькiвщинi громовержця, був золотий собака. Колись вiн охороняв новонародженого Зевса i чудесну козу Амалфею, яка його годувала. Коли ж Зевс вирiс i вiдiбрав у Крона владу над свiтом, вiн залишив цього собаку на Критi охороняти своє святилище. Цар Ефесу Пандарей, спокушений красою i силою цього собаки, таємно приiхав на Крит i вивiз його на своєму кораблi з Криту. Але де ж заховати чудесну тварину? Довго думав про це Пандарей, пливучи морем, i, нарештi, вирiшив вiддати золотого собаку на сховок Танталовi. Цар Сипiла заховав вiд богiв чудесну тварину. Розгнiвався Зевс. Покликав вiн сина свого, вiсника богiв Гермеса, i послав його до Тантала зажадати вiд нього, щоб той повернув золотого собаку. Миттю примчав з Олiмпу в Сипiл швидкий Гермес, став перед Танталом i сказав йому:
– Цар Ефесу, Пандарей, викрав на Критi з святилища Зевса золотого собаку i вiддав його на сховок тобi. Все знають боги Олiмпу, нiчого не можуть приховати вiд них смертнi! Верни собаку Зевсовi. Остерiгайся накликати на себе гнiв громовержця!
Тантал же так вiдповiв вiсниковi богiв:
– Даремно погрожуєш ти менi гнiвом Зевса. Не бачив я золотого собаки. Боги помиляються, немає його в мене.
Страшною клятвою заприсягнувся Тантал у тому, що говорить правду. Цiею клятвою ще бiльше розгнiвив вiн Зевса. Така була перша образа, заподiяна Танталом богам. Але й тепер не покарав його громовержець.
Кару богiв накликав на себе Тантал iншою, другою образою богiв i страшним злочином. Коли олiмпїйцi зiбралися на бенкет у палацi Тантала, то вiн задумав випробувати їх всевiдання. Цар Сипiла не вiрив у всевiдання олiмпїйцiв. Тантал приготував богам жахливу трапезу. Вiн убив свого сина Пелопса i його м’ясо пiд виглядом чудової страви подав богам пiд час бенкету. Боги зараз же збагнули злий замiр Тантала, нiхто з них не доторкнувся до жахливої страви. Лише богиня Деметра, сповнена скорботи за викраденою в неi дочкою Персефоною, думаючи тiльки про неi i в своєму горi нiчого не помiчаючи навколо, з’iла плече юного Пелопса.
Боги взяли жахливу страву, поклали все м’ясо й кiстки Пелопса в казан i поставили його на яскраво палаючий вогонь. А Гермес своїми чарами знов оживив хлопчика. Став вiн перед богами ще кращий, нiж був ранiш, не вистачало тiльки йому того плеча, що з’iла Деметра. З велiння Зевса великий Гефест зараз же зробив Пелопсу плече з блискучої слонової костi. З того часу в усiх нащадкiв Пелопса яскраво-бiла пляма на правому плечi.
Злочин Тантала переповнив чашу терпiння великого царя богiв i людей, Зевса. Громовержець скинув Тантала в похмуре царство брата свого Аїда; там вiн i вiдбуває страшну кару. Страждаючи вiд спраги й голоду, стоїть вiн у прозорій водi. Вода доходить йому до самого пiдборiддя. Треба йому тiльки нахилитись, щоб угамувати свою нестерпну спрагу. Та ледве нахилиться Тантал, як зникає вода, i пiд ногами його лише суха чорна земля. Над головою Тантала схиляються вiти родючих дерев; соковитi фiги, рум’янi яблука, гранати, грушi та оливи висять низько над його головою; майже торкаються його волосся важкi стиглi грона винограду. Зморений голодом, Тантал простягає руки за чудовими плодами, але налiтає порив бурхливого вiтру i вiдносить плодоноснi вiти. Не тiльки голод i спрага мучать Тантала, вiчний страх стискає його серце. Над його головою нависла скеля, ледве тримається вона, загрожує щохвилини впасти i розчавити своєю вагою Тантала. Так мучиться цар Сипiла, син Зевса Тантал, у царствi жахливого Аїда вiчним страхом, голодом i спрагою.
Пояснення до міфу: В цьому мiфi вражає нас дика жорстокiсть Тантала. Вiн убиває свого сина лише для того, щоб пересвiдчитись, чи всезнаючi олiмпїйськi боги. В цьому вчинку Тантала виразно позначається пережиток тих часiв, коли у грекiв приносили ще в жертву людей.