
Якось великий мудрець Вішвамітра удався до такого несамовитого подвижництва, аж цар богів Індра не на жарт злякався, боячись, що той може сам посісти небесний престол. Тож він покликав до себе Менаку, найпершу красуню в небесному царстві, й попросив її:
– Спустися на землю і перешкодь подвижництву Вішвамітри. Бо, коли він здійснить його, буде пізно: стане таким могутнім, що нам буде непереливки.
– Та як же я йому перешкоджу? – здивувалася Менака. – Невже ти, царю богів, забув, якою страшною силою він володіє? Адже він може навіть створити ріку, коли хтось потребує омовіння!
– Навіщо зараз ці балачки, коли треба діяти? – урвав її Індра. – І то діяти негайно!
– Щоб знати, проти кого затіваєш підступи, – мовила Менака. – А як Вішвамітра здогадається, що я хочу завадити його намірові? Та він же тут-таки прокляне чи спопелить мене!
– Не бійся, ти будеш не сама, – заспокоїв її Індра. – Я пошлю з тобою бога кохання – він допоможе тобі.
– І пришли ще й бога вітру, – вже спокійніше проказала Менака. – Тоді мені буде трохи веселіше й не так страшно.
– Гаразд, матимеш усе, що просиш. Тож починай діяти.
Менака спустилася на землю якраз біля того місця, де непорушно сидів Вішвамітра, поринувши в глибокі роздуми. Щойно небесна красуня торкнулася ногами землі, як налетів вітер і зірвав з неї сарі. Менака кидалася то в один, то в інший бік, намагаючися спіймати сарі, що ним бавився пустотливий вітер. Браслети на її ногах мелодійно дзеленькали, і саме вони вивели мудреця із задуми. Розплющивши після благочестивих роздумів очі, він неабияк здивувався, побачивши, що довкола нього у розпачі бігає невимовної вроди дівчина, марно силкуючись упіймати сарі, яке туди-сюди шпурляє вітер. Щоб допомогти бідолашній дівчині, Вішвамітра підвівся, і вони разом таки спіймали сарі. І тоді настав час бога кохання. Він змастив любовною отрутою свої квіткові стріли й одну за одною став пускати їх у Вішвамітру. І домігся свого: святий мудрець нестямно закохався в Менаку, не здогадуючись, що її вмисне підіслано до нього.
Вони одружилися, і в належний час у них народилася дівчинка. Та коли Менака з немовлям прийшла до свого чоловіка, той раптом напустився на неї:
– Іди геть, жінко, не дратуй мене! Не потрібні мені тепер ні ти, ні твоя дитина. Не на те я з’явився на світі, щоб панькатися з галасливими немовлятами, в мене є важливіші справи. Іди з моєї оселі й забирай із собою дитину!
Менака, не сподіваючись почути таке, впала в розпач, а тоді згадала:
– Але ж мені давно вже треба повернутися на небеса! Що мені тепер буде? Чи простить грізний Індра? Я так довго була на цій землі!
А що Менака не могла взяти з собою дитини, бо батько її був смертною істотою, то поклала її на купу листя біля річки, а сама піднялася в небесне царство.
Отак і лишилося немовля без батьків. Першими помітили його птахи, взяли на свої крила й принесли до мудреця Канви, що відлюдником жив у скромній хатині. Птахи попросили його дати прихисток сиротині, і Канва, маючи чуле серце, погодився вдочерити дівчинку. Так вона й виростала під його та птахів наглядом. Навіть ім’я їй дали Шакунтала, а це означає «Та, яку виростили птахи».
Минали роки. Шакунтала виростала в лісовій глушині, знаючи тільки тварин і птахів та ще своїх двох найближчих подруг – Анасую та Пріямваду. Аж поки одна подія порушила її доти спокійне, безтурботне життя.
Неподалік од відлюдницької оселі було царство, яким правив Душ’янта, молодий і вродливий цар давнього роду, що любив ходити на полювання. Одного ранку Душ’янта виїхав зі своєї столиці в супроводі тисячі мисливців, озброєних мечами, луками й стрілами. Коли цей загін проходив містом, то кожен його мешканець не міг стримати захоплення царем і вигукував:
– Який прекрасний і мужній наш цар!
До полудня мисливці вполювали чимало диких тварин, а тоді вирішили розвести багаття і поласувати свіжиною. Але цар із невеличким гуртом ще переслідував сарну. Раптом сарна зникла, а перед вершниками постав старий відлюдник і застережливо підійняв руку:
– Великий царю, та сарна належить святим відлюдникам, і не годиться її вбивати. Інакше гріх великий візьмеш на свою душу. Краще сховай у сагайдак свою стрілу, не чини зла безневинному створінню.
Цар Душ’янта слухняно опустив лук:
– Скоряюся тобі, шановний відлюднику!
– Нехай пошле тобі за це Всевишній сина, могутнього й славного, – промовив самітник. – Щоб правив справедливо світом і добрими діяннями славив тебе та свій рід.
Відлюдник здійняв руку й повів далі:
– Он там, на березі річки, стоїть хижка уславленого мудреця-відлюдника Канви, нашого найшанованішого самітника. Якщо маєш, царю, вільну часину, то провідай його. Тебе там приймуть шанобливо й гостинно. А я ще хочу назбирати хмизу для жертовного багаття. Мир тобі, достославний царю!
– А мудрець Канва вдома? – поцікавився Душ’янта.
– Немає, він саме подався на прощу до святих місць. Зустрічати гостей він доручив своїй доньці, Шакунталі, нехай доля буде милостивою до неї.
– Гаразд, я навідаюся до його оселі, – погодився Душ’янта. – Прощавайте! Щасти вам.
– Щасливої тобі дороги, синку! – мовив на прощання відлюдник.
Цар зі своїм почтом рушив уперед і невдовзі побачив річку, а на її березі – самотню хижку. Душ’янта скочив з коня і мовив охоронцеві:
– У самітницьку оселю не годиться заходити з царськими знаками. Візьми мої прикраси й лук. А поки що скупай у річці коней, бо дуже спечно.
А сам рушив до хижки, наче звичайний собі подорожній. І нараз відчув, що його рука сіпається.
– Чого б це? – здивувався він. – Прикмета гарна, але до чого вона?
Раптом наче прикипів до місця, бо почув дівочі голоси, а невдовзі помітив трьох молодих відлюдниць; вони, певно, поливали квіти, бо тримали в руках поливальниці.
Одна з дівчат жартівливо мовила:
– Мені здається, Шакунтало, що твого батька більше обходять квіти й дерева, а не ти. Бо навіть і ти, що ніжніша найніжнішої ліани, мусиш пектися на сонці, поливаючи їх.
– А я роблю це зовсім не з примусу, Анасує, – відповіла інша, юна й напрочуд вродлива відлюдниця. – Я страшенно люблю дерева й квіти, тварин і птахів. Вони для мене – наче рідні брати й сестри.
«То це і є, певно, донька відлюдника Канви, – подумав цар Душ’янта. – Сховаюсь-но я за кущем і трохи подивлюся на них, особливо на Шакунталу».
Він так і зробив: сховався за розлогим кущем, дослухаючися до дівочої розмови.
– Люба Анасує, – раптом попросила Шакунтала, – послаб-но мені трохи мою берестяну одіж. А то Пріямвада так затягла її, що мені важко дихати.
– О, вже я винна! – весело засміялася третя відлюдниця, Пріямвада. – Та не мене ти вини, а свою пишну юність, що так і ллється через вінця!
– Ой-ой, рятуйте! – злякано вигукнула Шакунтала. – Біля мене кружляє джміль! Ще, чого доброго, вжалить. Певно, своїм поливанням ми потривожили його. Любі подруженьки, порятуйте мене від цього надокучливого, знахабнілого джмеля!
– А чого це ми маємо рятувати тебе? – засміялися подруги. – Гукни на поміч якогось молодця, нехай він порятує тебе. Поклич, поклич, може, почує!
«От і добра нагода з’явитися перед ними», – радісно подумав Душ’янта і наступної миті виступив з-за куща.
– А хто тут сміє ображати беззахисних дівчат, га? – грізно запитав він.
Дівчата від несподіванки сторопіли. Першою отямилась Анасуя:
– Та ніхто нас не ображає, шановний добродію, просто до нашої подруги причепився набридливий джміль, кружляє та кружляє... – Вона обернулася до Шакунтали: – Винеси-но гостеві води та плодів із хижки, нехай сполосне руки й підкріпиться з дороги. Он як він запилився!
Шакунтала метнулася в хижку, винесла води й сама полила гостеві. А тоді поставила перед ним тацю з лісовими плодами.
– Сідайте, шановний гостю, під дерево в затінок, перепочиньте трохи, – припросила вона.
– Дякую, але ви теж, певно, добряче натомилися, – мовив той. – Сядьте та відпочиньте трохи й ви.
Всі четверо вмостилися на зеленому моріжку під священним деревом, і Лнасуя звернулася до гостя:
– Добродію, ви такі чемні та зичливі з нами, що я насмілюся запитати: який славний рід ви прикрашаєте? Народ якої країни печалиться в розлуці без вас? І чому ви завітали до нашої убогої оселі?
– То сказати вам, хто я? – перепитав Душ’янта. – Чи, може, не розкривати таємниці? Але гаразд, так і бути, відповім вам щиро, без відмовок: я правитель і прийшов поглянути, чи все гаразд у лісовій оселі, чи ніхто не кривдить святих відлюдників, чи ніхто не заважає їм робити жертвоприношення. І чи всього вистачає їм, чи немає в них до мене якихось прохань.
– От і чудово! – згукнули разом Лнасуя та Пріямвада. – Тепер є кому нас захистити, нам нічого боятися.
Вони поглянули на Шакунталу, що сиділа, зніяковіло потупивши погляд:
– Люба Шакунтало, як прикро, що зараз немає вдома твого батька!
– А якби й був, то що? – не зрозуміла та, все ще не підводячи очей.
– Він би як годиться зустрів дорогого гостя. Не пошкодував би для нього найдорожчого скарбу...
– Та годі вам! – ще більше зашарілася Шакунтала. – Не базікайте, чого не слід. Слухати вас гидко!
Душ’янта звернувся до Анасуї:
– А можна дещо запитати про вашу подругу?
– Будь ласка. Ваші запитання – неабияка ласка для нас.
– Добре відомо, що відлюдник далекий від мирських утіх і радощів, особливо такий, як Канва. Як же так вийшло, що він має доньку?
– Мудрець Канва батько їй, але не рідний, – пояснила Лнасуя. – Він тільки виростив і виховав її. Справжні батьки давно колись покинули її.
– Як це – «покинули»? – здивувався цар.
– Розповідають, ніби батько її – знаменитий мудрець Вішвамітра, а мати – небесна танцівниця Менака. Вішвамітра залишив Менаку з немовлям, а Менака й собі подалася на небо, залишивши дитину неподалік звідси. Вішвамітра подвижництвом хотів досягти могутності богів.
– Атож, – погодився Душ’янта, – боги не люблять, коли хтось прагне дорівнятися до них. То, виходить, ваша Шакунтала – донька небесної танцівниці Менаки?
– Так, – підтвердили подруги Шакунтали.
Душ’янта збентежено вмовк, а тоді допитливо глянув на Шакунталу. Пріямвада помітила це.
– ІІаш гість хоче запитати ще про щось? – грайливо поцікавилася вона. – ІІе соромтеся, питайте!
– Я справді хочу дізнатися іще дещо, – мовив Душ’янта. – Про те, як ви тут живете, про вашу оселю, чи багато тут відлюдників...
– То запитуйте, бо всі ми, відлюдники й відлюдниці, яких чимало в цьому лісі, саме ті люди, ще мусять відповідати на будь-чиє запитання, а тим більше ваше, – не вгавала Лнасуя.
– А як у вас ставляться до заміжжя? Ви так і не виходите заміж? – поцікавився Душ’янта. – Невже ви так і не взнаєте ніколи сімейного затишку?
– У нас усіх сувора обітниця, – відповіла Пріямвада. – Але Шакунталі це якраз не загрожує, бо батько думає віддати доньку за достойну й шляхетну людину.
Шакунтала сердито підхопилася на ноги:
– Дівчата, це просто нестерпно! Я йду звідси, аби не чути ваших непотрібних теревенів!
– А що ми такого сказали? – щиро здивувалася Анасуя.
– Верзете казна-що... Не можу я цього слухати.
– Але як же бути з гостем? – дорікнула Шакунталі Пріямвада. – Хіба можна залишати гостя, коли тобі заманеться?
Проте Шакунтала, не на жарт розсерджена, поривалася йти.
– Не можеш ти зараз іти нікуди, – докинула й Анасуя.
– Чого це не можу? – огризнулася Шакунтала.
– А невеличкий боржок за тобою! Ти ще мусиш полити два деревця. От поллєш їх – тоді й іди собі, куди хочеш.
– Та пожалійте ви її, – раптом озвався Душ’янта. – Хіба не бачите, яка вона стомлена? Краще вже я сплачу її борг.