Вона потяглася до пальця, на якому носила перстень, і з жахом побачила, що його немає.
– Господи, де ж він подівся? – розпачливо скрикнула вона. – Та що це за напасті сиплються на мене?
– Мамо, а ти по дорозі вшановувала води священної Ганги й зачерпувала долонями воду, – озвався раптом син. – Певно, перстень зісковзнув з твого пальця, бо був трохи завеликий, і впав у воду.
– Ото вигадниця! – осміхнувся Душ’янта. – Та й синові пальця в рот не клади, меткий на вигадку.
– А пригадуєш, царю, як одного разу ми сиділи в альтанці і до нас підбігло оленя. Ти хотів напоїти його, але воно не стало пити з твоїх рук, бо ще не звикло до тебе. Тоді я сама напоїла його, а ти ще розсміявся і сказав, мовляв, споріднені душі, обоє зросли в одному лісі...
– Ось так і обплутують жінки своїми тенетами чоловіків, – глузливо пирхнув цар.
– Як ти смієш ображати мене! – обурилася Шакунтала. – Ти все на світі міряєш міркою свого нікчемного серця. Як болото ховається під густою травою, так і ти ховаєш справжню свою суть під личиною добродійства.
– Але ще ніхто не закидав мені, ніби я збиваю з пуття жінок, – мовив Душ’янта.
– А я стою перед тобою, наче яка розпусниця! – вигукнула Шакунтала, і сльози зблиснули на її очах. – І навіщо я повірила облудним словам, не побачивши, що на твоїх вустах – мед, а на серці – отрута.
Цар Душ’янта так і не прийняв Шакунтали з дитиною, хоча царський жрець і радив дати притулок бідолашній жінці в палаці. І Шакунтала, обливаючись слізьми, палко вигукнула:
– О мати сира земля, прийми мене до себе!
І відразу з неба спустилося божество, підхопило її на руки з дитиною і зникло. Певно, то була мати Шакунтали, Менака, до якої долинуло доччине благання.
Отак сумно скінчилася зустріч Шакунтали з Душ’янтою, чоловіка із своєю дружиною. Проте цар відчував якесь каяття і тривогу, щось муляло йому в душі. Аж якось заявився начальник царської варти й доповів:
– Превелебний царю, ми спіймали злодія. У нього перстень із вашим іменем. Що накажете робити з тим злодюгою? Зітнути голову з пліч чи спершу допитати?
– Приведіть його до мене! – звелів цар.
Затриманий, коли його привели до царя, відразу бухнувся на коліна й заблагав:
– Достославний царю, змилуйтеся наді мною, ніякого персня я не крав. Я чесний рибалка. Просто спіймав у річці рибину, а коли чистив її, знайшов ось цей перстень. От і приніс його віддати, бо ж на ньому ваше ім’я. Що хочете робіть зі мною, але я кажу святу правду.
Цар Душ’янта взяв перстень, задумливо роздивився його, а тоді звелів начальникові варти:
– Винагородіть його й відпустіть!
Душ’янта ще раз поглянув на перстень і раптом усе пригадав: і священний гай, і одруження з Шакунталою, і свої обіцянки їй. Відчуваючи глибоке каяття, він розіслав скрізь гінців, аби знайшли його дружину й сина. Та всі намагання виявилися марними: їх ніде не було.
Так би воно, мабуть, і тривало, якби одного разу бог Індра не попросив його допомоги, щоб розправитися зі злими ракшасами, які заполонили світ. І коли Душ’янта повертався з переможного походу, йому випало зупинитися в гірській оселі, де мешкали неземні істоти.
Серед густого лісу, який оточував цей мирний притулок, цар раптом помітив хлопчика років дванадцяти – той схопив за загривок тигреня і поволік його на очах у тигриці. Вражений Душ’янта підійшов ближче й відчув, як його нездоланно вабить до цього хлопчика.
– Що то за хлопчина у вашій оселі? – поцікавився цар у молодої .відлюдниці.
– Він не тутешній, хоч царського роду, – пояснила та.
– І хто ж його батько?
– Не варто й згадувати про нього, коли він, нелюд, прогнав дружину й рідну дитину! О господи, а де ж це подівся амулет з руки хлопчини? – раптом стривожилася відлюдниця.
– Та ось він! – Душ’янта нахилився і підібрав його з землі. – Певно, спав, коли він вовтузився з тигреням.
– Не чіпайте! Ради бога, не чіпайте! – застережливо крикнула відлюдниця. – Може статися непоправне.
– Як це – непоправне? – не зрозумів цар.
– То великий мудрець Каш’япа надягнув на нього амулет під час священного обряду. І коли амулет спаде, його можуть підійняти або сам хлопець, або його батьки. Коли ж підніме хтось чужий, то амулет перетворюється на отруйну змію, яка тієї ж миті вжалить його.
– І таке траплялося? – поцікавився цар.
– Траплялося, ще й не раз.
– Чого ж тоді та змія не вжалила мене? – Душ’янта нахилився до хлопчини й притиснув до себе. – То як ти тут, синку?
Хлопчик почав вириватися:
– Пустіть, пустіть мене! Я хочу до матері!
– Синку, ходімо й разом пошукаємо твою матір, – пробував угомонити хлопчака Душ’янта.
– Я не син вам, а ви мені не батько! – випручувався хлопчина.
– Що там таке? – раптом почувся жіночий голос.
Душ’янта відпустив сина й озирнувся: до них наближалася жінка. Волосся її було заплетене в одну косу, що свідчило: вона живе в розлуці з чоловіком.
– Мамо, він пригортає мене і каже «синку»! – пожалівся їй хлопчик.
Та ще здалеку прикипіла поглядом до Душ’янти.
– Шакунтало, ти не впізнаєш мене? – ступив їй назустріч цар.
Сльози душили її і не давали мовити й слово.
– Мамо, хто цей дядько? – допитувався хлопець. – Скажи ж, чого мовчиш?
Душ’янта опустився перед дружиною на коліна:
– Прости мене, Шакунтало, сам не знаю, що на мене найшло тоді, що затьмарило мені розум. Забудь про мою жорстокість. Я, наче той сліпець, прийняв квіткову гірлянду за змію, коли ту гірлянду надягали мені на шию. Я зовсім тоді був без пам’яті!
– А як же ти згадав про нас тепер? – спитала Шакунтала.
Душ’янта поглянув на дружину і, помітивши в неї на віях сльозинку, оберсжнсГ здійняв її. І коли він так змахував їй сльозину, Шакунтала раптом помітила в нього на пальці перстень, який він колись подарував їй, а вона його згубила.
– Звідки в тебе цей перстень? – вражено запитала вона. – Адже я згубила його.
– Один рибалка знайшов у рибині, яку впіймав, – пояснив Душ’янта. – А разом із перснем до мене повернулася й пам’ять.
– А він же завдав мені стільки страждань! – мовила Шакунтала. – Через нього я стільки перетерпіла! Зник саме тоді, коли він був вкрай потрібен. Тому тоді не змогла переконати тебе, що я – твоя дружина.
Душ’янта зняв перстень і простягнув Шакунталі:
– Візьми надінь його, нехай з’єднається з пальцем, як ліана з квіткою.
– Ні-ні! – квапливо відповіла Шакунтала. – Нехай він краще лишається в тебе. Бо я вже йому не довіряю: чого доброго, знову станеться через нього якась прикрість.
– А тепер ходімо до мудреця Каш’япи, – запропонував Душ’янта. – І прихопимо з собою синочка, нехай благословить мудрець.
– Ходімо, – погодилася Шакунтала. – Хоч воно трохи й ніяково, що святий відлюдник побачить мене з тобою.
– Нічого, це паш найщасливіший день, – заспокоїв дружину Душ’янта.
Прийшовши до обителі мудреця Каш’япи, вони шанобливо привіталися:
– Цар Душ’янта, його дружина й син прийшли засвідчити вам свою повагу.
– Живіть довго, любі мої! – благословив їх Каш’япа. – А ти, Душ’янто, будь праведним правителем. Благословляю І тебе, дочко, нехай шанує тебе твій чоловік. Нехай довго живе твій син, нехай стане він щастям і славою для своїх батьків.
– Великий мудрецю, – заговорив цар Душ’янта. – Колись я одружився в священному гаю з молодою відлюдницею за обрядом гандхарвів. Але потім не міг упізнати її. Щось затьмарило мені розум, і я прогнав її, тим самим завдавши смертельної кривди родичеві твоєму, достославному Канві. Та коли до мене повернувся мій перстень, що його я подарував, одружуючися, дружині, то сталося диво: я все пригадав! Це таке дивне й незрозуміле...
– Не вини себе, сипу мій, – заспокійливо мовив Каш’япа. – Несамохіть учинив ти той гріх. Послухай лишень, як усе було. Коли мати Шакунтали, небесна танцівниця Менака, забрала свою доньку, яку ти прогнав від себе, то я силою своєї думки дізнався: ти прогнав її не тому, що розлюбив, а через прокльон мудреця Дурваси. А ще відкрилося мені, що той прокльон минеться, щойно ти віднайдеш перстень, якого подарував Шакунталі.
– Мені наче гора звалилася з плечей, – полегшено зітхнув Душ’янта. – Але чого це мудрець Дурваса прокляв мене? Що я йому заподіяв поганого?
– Його прокльон більше стосується Шакунтали, ніж тебе, – пояснив Каш’япа. – Добре відомо, який мудрець Дурваса вередливий та запальний. Якось він завітав до обителі Канви, а Шакунтала, надто заклопотана чимось, не відразу помітила, що завітав високий гість. Скажу навіть, що Шакунтала тоді думала саме про тебе, Душ’янто, бо ти після одруження поїхав у свою столицю, а вона, бідолашна, день за днем виглядала тебе. Тож розгніваний мудрець спересердя й вигукнув: «А щоб тебе забув той, про кого ти думаєш!» Дурваса промовив це досить голосно: Анасуя та Пріямвада, що чули це, злякано кинулися за Дурвасою, аби вибачитися за Шакунталу. Проте сама Шакунтала нічого не чула, бо душа її була в сум’ятті. Вона ж бо з власної волі вийшла заміж, цар поїхав, тож і почувалася винною та самотньою; не дивно, що не помітила поважного гостя. І не здогадувалася про прокльон, як і про те, що коли її подруги стали просити в Дурваси простити Шакунталу, мудрець змилувався і мовив: «Чоловік її згадає про неї, коли якесь нагадування поверне йому пам’ять».
– То он чому перед від’їздом Анасуя і Пріямвада так наполягали, щоб я неодмінно показала Душ’янті його перстень! – вигукнула Шакунтала.
– Атож, – погодився Каш’япа й вів далі: – І коли ти, Шакунтало, сама подалася до царської столиці, то Душ’янта, хоч йому було й шкода бідолашної жінки з дитиною, натоді цілковито втратив пам’ять.
– А я і не здогадувалася про це, – вражено мовила Шакунтала. – І чого тільки не передумала, як тільки не проклинала бідолашного Душ’янту. Виходить, він і сам нічого не знав.
– Тепер ти знаєш, дочко, як усе сталося, – мовив до неї мудрець Каш’япа. – Тож не тримай серця на свого законного чоловіка. А ти, Душ’янто, – звернувся він до царя, – чи радий бачити свого сина, якого подарувала тобі Шакунтала? Коли він народився, я сам здійснив над ним належні обряди.
Цар Душ’янта пригорнув до себе сина, що тепер захоплено позирав на віднайденого батька:
– Цей хлопчик – опора нашого роду!
– Знай, він стане славним царем, справедливим і могутнім! – додав мудрець Каш’япа. – А зараз треба надіслати звістку Канві, що прокляття минулося, що до царя Душ’янти повернулася пам’ять і що він прийняв у свою оселю Шакунталу з сином, його онуком. Він неабияк зрадіє цій звістці.
Каш’япа помовчав, а тоді знову заговорив до Душ’янти:
– Ти, синку, з дружиною і сином зійди на колісницю й рушай до столиці – там вас ждуть не діждуться.
– Так ми й зробимо, – відповів Душ’янта. – Дякуємо вам за добро, яке нам зробили.
– Щасти вам! – благословив усіх трьох Каш’япа.
А невдовзі колісниця вже мчала їх до столиці.