Якраз повернувся з прощі мудрець Канва, і Шакунтала, як завжди, дбайливо омила йому ноги, розіслала перед ним килимок і принесла свіжих квітів. Проте Канва помітив, що дочка поривається щось сказати йому, і спитав:
– Ти сьогодні якась ніби схвильована.
Шакунтала знітилась, а тоді тихо мовила:
– Тату, поки тебе не було, я вийшла заміж.
– Ну що ж, будь щаслива й народи сина. І нехай він захищає цю землю та береже її славу.
Наступного дня Шакунтала заздалегідь вдяглася в найкраще вбрання, щоб відразу сісти на колісницю, яку за нею пришлють. Та минуло півдня, настав вечір, а з царської столиці ніхто не з’являвся.
– А далеко звідси до столиці? – не витримала й запитала в батька засмучена Шакунтала.
– Ти не переживай, – став заспокоювати Канва доньку. – Певно, Душ’янта дістався додому пізно ввечері й надто стомився. І ще не віддав наказу носіям паланкінів та іншим, щоб ішли по тебе.
– Може, й так, – ледь чутно прошепотіла Шакунтала.
Вона сиділа в затінку дерева й провадила хитромудрі підрахунки: скільки годин проспить цар, перш ніж пошле по неї колісницю, яка, коли нічого не завадить, має прибути по неї надвечір; щоправда, так пізно батько не відпустить її. Тож вирушити вони зможуть лише вранці, ще краще – вдосвіта. А тоді, тоді...
Шакунтала остаточно заплуталася з тими підрахунками. А зі столиці ще не було ніякої звістки від Душ’янти. І що не день чекання ставало нестерпнішим. Шакунтала не могла збагнути, що там сталося. Може, спалахнула війна? Або, крий Боже, занедужав сам цар?
Вона не знаходила собі місця, без кінця дослухаючись, чи не затупочуть копита, чи не загуркотить колісниця, чи не залунають у лісі людські голоси. Від того нестерпного чекання і невідомості Шакунтала аж змарніла.
Час минав, і от у Шакунтали народився син. І тієї самої миті з неба посипалася злива квітів і залунав громовий голос:
– Шакунтало, син твій стане найславетнішим царем на землі!
Хлопчик ріс і ріс, йому вже виповнилося три, п’ять, сім років. Він здружився з усіма тваринами в священному гаю. Відлюдники дивом дивувалися і називали хлопчика Сарвадаман, тобто «Підкорювач звірів». Та коли він підріс іще й став розпитувати про свого батька, Шакунтала впадала в розпач: що їй казати синові? Канва помітив це і якось мовив:
– Я знаю, що мучить тебе, доню. Завтра сприятливий день, і я попросив відлюдників, щоб провели тебе до столиці. Прийми моє благословення і рушай до свого чоловіка.
Він пригорнув до себе онука:
– Ти підеш з матусею, любий хлопчику. Перед тобою відкривається нове, небачене життя. Ти вже не будеш бавитися з тваринами й птахами, лазити по деревах. Ти житимеш у царському палаці, як справжній царевич, як спадкоємець трону. А коли станеш царем, згадай коли-небудь і свого дідуся.
Хлопчик обхопив Канву руками:
– Ви мені татко, ви мені мати, ви мені все! Я більше нікого не хочу знати. Нехай мати їде в столицю, якщо хоче, а я лишуся з вами. Я не хочу жити в палаці, навіть царському.
Розчулений Канва міцно пригорнув до себе онука, а тоді гукнув своїх учнів, які мали будете прикрашати і вдягати мене, – схлипнула Шакунтала.
Тим часом підійшов Канва:
– А тепер, доню, обійди зліва направо довкола священного вогню, що очищає світ від усякої скверни. Нехай він очистить і тебе, і твої помисли.
Шакунтала слухняно обійшла довкола багаття, потім низько вклонилася деревам і людям. Тоді підвела голову й призналася супроводжувати Шакунталу.
– Шакунтала зросла в цьому гаю і не знає іншого життя, – мовив він їм. – Відведете її з сином до міста, що стоїть там, де зливаються Ганга й Джамна. Самим вам нічого заходити до царського палацу. А вони нехай заходять, це їхнє право...
І от настав ранок, почалися проводи Шакунтали та її сина. Анасуя і Пріямвада стояли осторонь, дивлячись на приготування.
– Хто б подумав, – казала подрузі Пріямвада, – що цар такий підступний, такий жорстокий. Даремно колись Шакунтала довірилася йому.
– Пріямвадо, підійдімо до Шакунтали, адже вона вирушає в далеку дорогу і хто знає, чи побачимося ми ще.
Обидві підійшли до Шакунтали, і та радісно привітала їх:
– Доброго ранку вам, любі подруженьки!
– Дозволь нам надягти на тебе амулети, нехай захистять тебе від усього поганого, – мовили Анасуя та Пріямвада.
– Ой подруженьки милі, тепер ви вже не лісове озерце, тож просимо вас – повертайтеся в свою оселю.
– Що ж поробиш, – мовив Канва й став напучувати його: – Коли приведеш мою Шакунталу до столиці, то в палац нехай іде тільки вона з сином. А ти, доню, корися чоловікові, годи в усьому. Якщо навіть завинить перед тобою, то не сердься, не гнівайся на нього, будь поступливою і зичливою. А станеш царицею – будь справедливою до інших, чини по правді, ні неред ким не задирай носа. А тепер обійми на прощання своїх подруг.
– А може, вони підуть зі мною? – попрохала Шакунтала.
– Чого їм іти з тобою? – мовив Канва. – І вони свого часу вийдуть заміж, тож не пристало їм іти до царського палацу. З тобою піде тільки названа мати, Гаутамі.
Шакунтала підійшла до подруг:
– Любі мої Анасує та Пріямвадо, обійміть мене на прощання. Хто знає, чи побачимося ще.
Пригортаючи Шакунталу, обидві промовляли крізь сльози:
– Люба Шакунтало, не хвилюйся і не переживай. Якщо цар устиг забути тебе, ти покажи йому перстень, що він його подарував тобі на прощання. Адже на ньому викарбувало його ім’я, і він не посміє заперечити цього.
– Час рушати, – лагідно поквапив їх Канва.
І Шакунтала в супроводі відлюдників рушила в неблизьку путь.
– Нехай буде шлях твій безжурний і легкий! – звів услід доньці руку старий Канва, і на очах його зблиснули сльози.
Через ліси, річки та пагорби вони прибули в столицю. Там, де зливалися дві священні річки, відлюдники попрощалися з Шакунталою та її сипом:
– Нам, відлюдникам, заборонено входити в місто. Тож ми вертаємо назад, якщо твоя ласка, Шакунтало.
– Що ж, щиро вам дякую, що провели мене.
І Шакунтала пішла з сином до царського палацу, вражено роздивляючися високі будинки, крамниці й безліч люду на широких вулицях. Та воно й не дивно, бо їй ніколи досі не доводилося бувати в місті.
Душ’янта був у своєму палаці, коли увійшов служник:
– Превелебний царю, там до вас добивається жінка з хлопчиком. Нібито прийшла з лісової оселі під Гімалаями.
– Нехай заходять! – звелів цар.
Коли Шакунтала з сином увійшла в царську залу, Душ’янта сидів на розкішному високому троні, а довкола нього юрмилися прохачі, гості, придворні й радники. Велич царя приголомшила жінку, і на якусь мить вона навіть завагалася: невже це з ним вона колись одружилася в лісовій глушині, у відлюдницькій оселі?
– Вклонися цареві, своєму батькові! – шепнула вона синові, а тоді трохи захриплим від хвилювання голосом звернулася до царя: – Яви нам свою доброту, шановний царю...
Вона не договорила, бо раптом відчула, як паморочиться в голові. Щоб не впасти, вона прихилилася до колони.
– Що тебе привело до мене, жінко? – звернувся до неї Душ’янта. – Я ладен допомогти тобі, бо ти, як бачу, ще й мати і мусиш дбати про свою дитину.
– Це твій син, царю, наш із тобою син! – оговтавшись, оголосила Шакунтала. – У вечір нашого прощання ти обіцяв, що він стане твоїм спадкоємцем. І ось настав цей час. Згадай священний гай, оселю мудреця Канви, де ми побралися...
– Не пригадую, чи взагалі я тебе коли-небудь бачив, жінко, – промовив цар. – І не второпаю, про що ти говориш. Навіщо тобі вигадувати казна-що?
Шакунтала спалахнула:
– Навіщо ти кажеш, ніби нічого не пам’ятаєш? Поглянь лишень на цього хлопчика, на його ходу, на його личко, волосся, брови... Таж він кожною рисочкою повторює тебе! Отож, не зрікайся свого сина, він подолав неблизький шлях, аби прийти до тебе. Не вбивай його віри в свого батька. Чи ж ти не казав, щоб ми одружилися за обрядом гандхарвів, коли нашими свідками були лише боги? А тепер я прийшла до тебе шукати захисту й справедливості. Якщо тобі так хочеться, то можеш прогнати мене, і я слухняно піду. Але прийми, не зрікайся свого сина!
– Та що це таке! – обурився цар. – Що за лиха намова на мене? Що базікає ця жінка, яку я уперше бачу? Ні, я не пригадую, що колись одружувався з нею. З якого це дива я маю приймати її, вважати своєю дружиною?
– Мій повелителю, – почала Шакунтала, – але відразу похопилася: – Ні, тепер, коли ти не признаєш нас – мене й мою дитину – я не можу казати «мій». Але не по правді ти чиниш, зрікаючися нас...
– Жінко, я знати тебе не знаю, взагалі вперше бачу! Забирайся, куди хочеш, але щоб я більше тебе не бачив у своєму палаці! Ти, певно, низького роду, тому й...
– Я з шляхетного роду, навіть вищого за твій. Бо я донька небесної танцівниці Менаки та мудреця і славного воїна Вішвамітри!
– Он навіть як! – глузливо згукнув цар. – Ти, бачу, здатна на всілякі вигадки. Але мені вже обридли твої теревені. Проси, що хочеш, і забирайся собі. Ніколи мені розбалакувати з тобою.
– Царю, ти неабияк кривдиш мене, – знову мовила Шакунтала, ледь стримуючись. – Ти промовляєш як безчесна, розпусна людина. Я сказала правду тобі, свідків у мене немає, тому я піду звідси. Але цей хлопчик... – Вона жалісно поглянула на сина коло себе, який слухав і нічого не розумів, і скрикнула: – Немає у мене свідків! Нема!
Цар Душ’янта збентежено мовчав, а присутні принишкли – ніхто не наважувався порушити тишу, що запала. І раптом Шакунтала радісно стрепенулася:
– Я зараз доведу тобі, царю, що я не брехуха! Я покажу перстень, який ти мені подарував у день нашого весілля.