Він здійняв зі свого пальця перстень і простягнув його подругам Шакунтали. Ті взяли його й стали уважно розглядати.
– Душ’янта, – повільно прочитала Анасуя ім’я царя, вирізьблене на персні.
Подруги, і Шакунтала з ними, вражено перезирнулися.
– Так, це я, – втрутився цар, бачачи їхній подив. – Перстень дістався мені ще від батька. Це царський перстень, і він засвідчує, що я – правитель країни.
– Цьому персневі не слід розлучатися з пальцем, до якого підходить, – мовила Пріямвада. А тоді обернулася до Шакунтали: – От бачиш, твій борг сплатив сам цар. Отепер іди, куди хотіла.
– А чого ти тут розпоряджаєшся! – раптом спалахнула Шакунтала. – Яке ти маєш право проганяти мене? Схочу – залишуся, схочу – піду, – моє діло!
– Відлюдники й відлюдниці! – зненацька прокотився лісом голос. – Нашого захистку потребують птахи й звірі, бо в наш священний гай увірвався зі своїми мисливцями цар Душ’янта! Вони вбивають і лякають безневинних лісових тварин!
Дівчата стривожено підхопилися на ноги. Підвівся з моріжка й цар.
– Певно, мої мисливці вже шукають мене, – знічено мовив він. – Піду й відішлю їх зі священного гаю, а то нароблять шкоди. Не хвилюйтеся, я подбаю, аби ніхто вже не потривожив вашої лісової тиші.
– Оскільки ми не до кінця сповнили обов’язок гостинності, – проказала Пріямвада, – то ласкаво просимо навідатися до нас іще.
– Дякую за запросини, – відповів Душ’янта. – Охоче навідаюся ще, коли запрошуєте. Те, що я познайомився з такими чарівними дівчатами, неабияка радість для мене.
– Анасує! Анасує! – раптом жалібно покликала подругу Шакунтала. – Я вколола чимось ногу, а моє берестяне вбрання ще й зачепилося за гілку! Зажди мене, поки я вивільнюся від тієї гілляки!
Шакунтала жалібно поглянула на царя, а тоді, вдавано накульгуючи, пошкандибала за подругами.
Душ’янта, що дивився їм услід, неголосно мовив сам собі:
– Щось не хочеться мені вертатися до столиці. Мабуть, постою табором іще кілька днів біля цього священного гаю. І Шакунтала не йде з моїх думок.
Душ’янта випровадив мисливців за межі священного гаю і там звелів розбити шатра. Тоді гукнув старшого ловця й мовив йому:
– Доведеться трохи затриматись. Я хочу навідатися до відлюдницької оселі, але так, щоб самітники не впізнали мене. Бо дехто з них знає мене в обличчя. Так треба.
Щойно Душ’янта промовив це, як знадвору долинув якийсь гармидер. Цар визирнув з намету:
– Що там у вас зчинилося?
– Та двоє молодих відлюдників прийшли, до вас добиваються, – пояснила сторожа.
– Пропустіть їх! – звелів цар.
Увійшли молоді відлюдники й шанобливо привітали Душ’янту. Той відповів на їхнє привітання і запитав:
– Що вас привело до мене? Чого потребуєте?
– Великий мудрець Канва тепер відсутній – подався на прощу до святих місць. А до нас тим часом внадилися злі ракшаси-демони, не дають нам зосередитися з думками, розкидають жертовні багаття, плюндрують пожертви, чинять усякі капості...
– До чого ж тут я?
– Уклінно просимо вас побути з нами хоч кілька днів і захистити нас від тої погані.
Душ’янта на мить замислився, а тоді гукнув ловцеві:
– Приготуйте мені колісницю, лук та стріли!
– Колісниця й лук готові, – відповів той. – Але щойно прибув гонець зі столиці, привіз вам звістку від матері-цариці.
– Гукніть його сюди, якщо від матері! – стрепенувся цар.
За хвилю на порозі постав царський гонець:
– Достоповажна цариця-мати сповіщає, що четвертого дня від сьогодні настає свято вшанування сина. Тож матінка ваша просить прибути до неї на свято.
Душ’янта збентежився:
– Гм, відразу два важливі прохання впали на мене: і від відлюдників, і від матері! І те й інше нехтувати не годиться. Як же його бути?
– Може, спробувати побувати і там і там? – порадив його полководець.
– Аж у голові запаморочилося! – признався Душ’янта. І раптом повеселішав: – Здається, придумав. А чого б тобі, полководцю, замість мене не відправитися до цариці й пояснити, що й до чого? Мовляв, дуже вже палко просили святі відлюдники оборонити їх. От і підміни мене. Та й моя матуся душі в тобі не чує, має тебе мало не за рідного сина. З тобою я відправлю і весь свій почет, щоб даремно не турбував святих пустельників.
– Коли так, то я і справді подорожуватиму, наче юний царевич! – згукнув полководець, потішений такою довірою.
– А я негайно вирушаю до відлюдницької оселі, бо самітники, певно, вже ждуть не діждуться мене. Кляті ракшаси не дають їм там жити!
Вже кілька днів цар Душ’янта стеріг відлюдницьку оселю, нещадно відганяючи стрілами нахабних ракшасів, що так і норовили вчинити якусь капость. Уперше за багато днів відлюдники спокійно зітхнули, вони вже могли розкладати багаття, робити пожертви й віддаватися благочестивим роздумам.
Одного дня цар Душ’янта походжав священним гаєм і невесело міркував, що ракшаси вже не потикаються до відлюдницької оселі, тож йому невдовзі доведеться повернутися до свого палацу. Л йому так не хотілося цього! Хіба його розбурхана душа матиме там спокій, коли перед очима стоїть прекрасна Шакунтала? Йому весь час хочеться бути біля неї. До речі, де вона може бути зараз? Певно, біля річки зі своїми подругами, бо ж задушливо і сонце пряжить немилосердно.
Душ’янта неквапливо рушив до річки й невдовзі помітив альтанку, а в ній усіх трьох подруг. Анасуя і Пріямвада обмахували Шакунталу віялами, а бліда й невесела Шакунтала сиділа мовчки.
– Ти вся аж гориш, – співчутливо промовляла Анасуя. – Не інакше, якась недуга причепилася до тебе. Слухай, Пріямвадо, а може, вона закохалася? Ну скажи ж, Шакунтало, що тобі доходить, що мучить твою душу! Може, й полегшає.
– Як же я вам виповім свою недугу, коли вона така несамовита, що нічого не можу з нею вдіяти, – слабким голосом озвалася Шакунтала.
– Ти ж танеш на очах, – докинула й Пріямвада. – Повідай нам, що гнітить твоє серце...
– Подруженьки любі, не знаю вже, як і сказати вам... З того першого дня, як побачила його...
Шакунтала зніяковіло вмовкла.
– Та кажи ж, кажи, люба Шакунтало! – вмовляли її подруги.
– Якщо ви... Якщо у вашому серці є хоч крихта співчуття до мене, то зробіть... зробіть так, щоб він змилувався наді мною... Я його кохаю, всім серцем кохаю...
– Але ж і він любить тебе, це відразу видно, – заспокоїла подругу Пріямвада. – Він і сам за ці кілька днів став сам на себе не схожий.
– Може б, ти подала йому якийсь знак від себе? –порадила Анасуя. – І сповістила, як воно є?
– А якщо він стане зневажати мене? – схлипнула Шакунтала. – Ні, не можу я першою признатися...
Цар Душ’янта, що доти прислухався до дівочої розмови, раптом вийшов на стежку й замугикав під ніс, удаючи, ніби нікого не помічає. Дівчата сторопіло втупилися в нього, не знаючи, що й казати. Першою отямилася Пріямвада:
– Найперший обов’язок правителя – боронити своїх підлеглих. Адже так, царю?
– Саме так, – погодився той, дещо збентежений.
– Тоді порятуйте нашу подругу, вона втрапила в прикру халепу. Вона покохала вас!
– І я сам її кохаю! Тож бути її захисником – безмежне щастя для мене, – мовив цар.
– Люба Пріямвадо, – дорікнула подрузі Шакунтала. – Ну навіщо ти верзеш казна-що й утримуєш царя в нашій глушині? Може, він прагне вирватися звідси й опинитися у своєму розкішному палаці. А ти...
– Ой Анасус, поглянь, телятко відбилося! – раптом вигукнула Пріямвада й підморгнула подрузі. – Ходімо мерщій, завернемо його до матері! Нумо!
– Ай справді! – стрепенулася й Анасуя. – Побігли!
– Куди ж ви, не залишайте мене саму! – розпачливо гукнула їм навздогін Шакунтала, але ті наче й не чули.
– Не бійся, кохана, адже я разом із тобою, – заспокоїв дівчину Душ’янта.–Стань моєю дружиною.
– Жінка завжди кому-нсбудь кориться, – відповіла Шакунтала. – Змалку – батькові, потім – чоловікові, на старість – синові. Але перш ніж питати мене про це, годилося б запитати мого батька. Я не хочу бути невдячною перед тим, хто виховав і виростив мене, кого я мушу шанувати й поважати.
– Не бійся, – запевнив її цар. – Певен, що навіть достославний Канва зрадіє і не скаже проти й слова. Я покохав тебе, щойно побачив. Ми можемо одружитися, бо ж і ти – царівна, донька Вішвамітри. А він колись теж був царем.
– Мене мусить віддати заміж батько, – заперечила Шакунтала. – Він володіє величезною силою, і не варто сердити його.
– Та чим же я можу його розсердити? Адже я цар і хочу одружитися з тобою – от і все! А якщо двоє покохали одне одного, то вони можуть побратися за обрядом гандхарвів, коли в свідки беруть богів. Так влаштовуються пайсвященпіші шлюби.
Шакунтала на хвильку замислилась, а тоді заговорила:
– Я згодна вийти за тебе заміж, але з усіма обрядами. Адже в нас може народитися дитина, і я не хочу, щоб їй потім кололи очі. І ще одне: якщо народиться син, він буде спадкоємцем трону.
– Згоден! – радісно погодився Душ’янта, втішений, що все так гарно влаштовується. І послав слугу за жерцем; той розпалив священне багаття й прочитав священні молитви, а Душ’янта з Шакунталою з’єднали над полум’ям руки й навіки стали подружжям.
А невдовзі примчав гонець і повідомив, що Душ’янта мас негайно повернутися в столицю, бо його чекають невідкладні справи. Шакунтала не знаходила собі місця, а Душ’янта заспокоював її:
– Я не можу забрати тебе з собою без згоди твого батька, мудреця Канви. Я пришлю за тобою розкішну колісницю, пришлю паланкіни для твоїх служниць і помічниць, слонів і коней з верхівцями, щоб супроводжували тебе. Ти вирушиш у дорогу, як справжня цариця. І вже ніколи ми з тобою не розлучимось.
Шакунтала заспокоїлась і провела судженого в дорогу. Та коли він поїхав і настав вечір, коли все довкола огорнула тиша й сутінки, вона відчула себе вкрай самотньою.