Соломонова мати була саме при надії, як приходить до неї їдна пані і проситься сховати від пана. Цариця сховала, а тут незабаром приходить і пан та й питає цариці:
– Чи не було, – каже, – мої жінки у ясної цариці?
– Ні, не було! – каже цариця.
А з неї Соломон і промовляє:
– Не слухай, – каже, – моєї мами, бо і мама така сама, як і твоя жінка!
Такий-то був Соломон іще Бог знає де.
А як родився на світ, то йому іще і трьох літ не було, а він уже важив жіночий розум. Зробив ваги, повішав на брамі, кладе на їдну шайку мамин чепець, а на другу женського клоччя та й реготить, аж качається, що клоччя перетягає.
Аж приходить мама.
– А чого, – питає, – смієшся так, сину?
– Та як же не сміятись, – каже Соломон, – коли жіночий розум не варт і жмені клоччя!
Закипіла мама.
– Почекай же, – каже, – погане песеня: я ж тебе затрачу!
І зараз же казала слугам завести його в ліс, убити, а їй на знак принести його серце і мізинний палець.
Взяли його слуги та й ведуть до лісу, а Соломон і почав слугам говорити:
– Не вбивайте, – каже, – мене, добрії слуги! Дайте мені хоч трохи ще пожити на білому світі! Відріжте палець, без нього я обійдуся, а серце вийміть у собаки та й занесіть до мами! Вона не пізнає!
Ото слуги і послухали Соломона: врізали йому мізинний палець, а серце взяли у собаки та й понесли до цариці, а Соломона пустили жити.
Але що вже то помагало Соломонові, коли йому і так назначено було тілько три роки жити?
Сів бідний Соломон та й плаче, а святі з неба дивляться та й собі плачуть:
– Де то вже такій розумній дитині та й не дати жити!
От вони і просять Бога, щоб Бог позволив йому хоч трохи ще прожити. Ублагався Господь та й каже до святих:
– Коли вам так хочеться, щоб Соломон прожив іще на світі, то ідіть ви на землю та просіть людей, щоб йому своїх літ уділили!
Ото святії і зійшли на землю. Ходять, просять – ніхто не уступає, аж приходять до їдної старої баби, що вже сто літ прожила, а ще сто літ прожити мала.
– Бабуню, – кажуть, – змилуйся над Соломоном, уділи йому хоч півкопи своїх літ.
Ото баба послухала їх та й уділила, а Соломон зачав жити бабиними літами.
Підріс уже Соломон порядно та й думає поїхати в гості до цариці. Вибрав такий час, що царя не було вдома, нарядився купцем та й їде до цариці.
Приїжджає, показує товари, але, мабуть, він сам цариці подобався, бо щойно тілько покаже, все то цариці до сподоби. Ото вона й питає:
– А що хочеш, купче молодий, за тії товари?
– Та нічого, царице, – каже купець, – хіба дівчину на нічку.
– Добре, купчику! – каже цариця. – Зоставайся ж ночувати!
Ото спить собі купець на царській перині, а цариця й посилає йому дівчину. Купець оглянув, відсилає назад та й каже:
– Велика!
Цариця посилає другу, купець подивився і ту відсилає: каже, що маленька. От цариця йде сама та й лягає коло нього. Догадався купець, кладе руку на груди та й говорить:
– Се тії дуди, що я в нії грав! – Потім на природу, та й промовив: – А се тії брами, що я ними виходив!
Більше для Соломона не треба було нічого. І тілько мати заснула, він устав та й виписав на стіні: «Правда, що жіночий розум не варт і жмені клоччя, коли рідная мати з своїм сином спала».
Написав – та й поїхав.
А тим часом приїхав і цар, прочитав та й пізнав, що то вже Соломонова справа, та задумує його відпитати. Ото робить він золотого плуга та й посилає його возити по всім світі і записувати, скілько хто буде за того плуга давати.
Повезли слути того плуга, возили та й возили, ніхто не цінив менше тисячі червоних. Ото вже вони повертаються додому, аж здибують пастуха, пастух сидить собі та й жвакує хліб. От вони його насмішки й запитали:
– Як думаєш, парубче, чи багато варт отсей плужок?
А парубок устав, подивився на того плуга та й каже:
– Гнівайтесь не гнівайтесь, а я вам правду скажу, що як в маю не буде ні краплі дощу, то він не варт і цього куска хліба, що я доїдаю!
Записали вони і сеє та й поїхали додому.
Цар їх і питає:
– А що, люди: як там цінили мого плуга?
– Та всі добре, Богу дякувати! Їден тілько, – кажуть, – убогий пастух не цінив його і за кавалок хліба, як тілько в маю дощу не буде.
– Правду ж він казав, добрії люди, і то не пастух: то син мій, Соломон… Шукайте його!
Пішли слуги шукати – шукали, шукали та й не знайшли.
Видумує Давид другу штуку. Видає баль і спрошує людей з цілого світу. Ото й позбирались люде, посідали за столи, страва то усе такая добірная, тілько б поживати, а тут не можна, бо у кожного ложка на два локті.
Сидять гості над тою стравою та й куняють. Вже й цареві докучило дивитися на них, і пішов він на часок до цариці, аж показався Соломон:
– А чом, – каже, – люде, не їсте?
– Та як же ж тут їсти, – заговорили люди, – коли ложки такії прокляті?
– То годуйтесь, як діти, ложками через стіл!
Послухали люди та й стали годуватись. Приходить цар, – усі їдять. Розпитався, – йому й кажуть, що так і так було. За Соломоном, – але його поминай як звали!
То так і умер Давид, а не відпитав Соломона. І як умер Давид, то Соломон став на його царство, і як став на царство, то і задумав ізміряти небо.
Зробив собі такого круга та й став підійматись до неба.
Ото вже піднявся у самую хмару, аж святий Петро ходить у хмарі та й до нього каже:
– Стань, Соломоне, тут твоя границя! А то далі як підеш, то й не вернешся. Повертайся назад та дивися добре! Під тобою буде синєє поле і чорнеє пятно, не спускайся на синє, а спускайся на чорне: чорне – то земля, а синє – то море!
Спустився Соломон та й думає собі: «Не зміряв я неба, – хоч зміряю море!» І ото зробив шкляную хату, сів у неї та й казав себе на мірянім ланцюгу опускати в море. Ото вже його спускають та й спускають, аж лізе морський рак: а морські раки такі-такі здорові, що два чоловіка на собі потягнуть. Ото і каже він до Соломона:
– Соломоне, Соломоне! Не зміряєш ти моря! Двадцять літ шукав я колись дна та й то не найшов, а тобі, Соломоне, його не видати! Повертайся ти назад, бо й то може бути, що який-небудь молодий рак клешнями тобі ланцюг перетне!
Послухав Соломон та й вийшов із моря. А тут йому уже й небагато жити оставалось.
Ото і думає Соломон, як би йому утекти від смерті. Дочувся він, що десь то є на білім світі безсмертная гора, та й став до неї доставатись.
А під тою горою жили черці та монастирі будували. Ото Господь і каже тим черцям:
– Покидайте живо всю роботу та робіте гріб і домовину! До вас іде премудрий Соломон умирати!
Ото вони й роблять і гріб, і домовину, аж надходить Соломон:
– А що ви, люди, робите? – питає.
А вони і кажуть:
– Гріб на Соломона.
Почув Соломон, – крути не верти, а треба вмерти.
– А маєте ж ви міру? – питає їх.
– Ні, не маєм! – кажуть черці.
– То беріть міру з мене: він такий, як я, – каже Соломон.
Взяли черці з нього міру, збили домовину, по домовині припустили й гріб, а Соломон і каже:
– Ану чекайте, я зміряю домовину!
Положився в домовину…
– Ну! – каже, – до міри!.. А впустіть в яму!
Впустили в яму.
– Тепер засипайте, – каже Соломон. – А Соломона вам не треба ждати, бо я сам Соломон…