Був один цар. І вичитав той цар у книгах, що є на світі біда.
Слово «біда» ніяк не міг порозуміти.
Скликав своїх мудрих людей, щоб вони потолкували йому. А ті дорадили таке: щоб він розіслав своїх людей по цілій державі, може, біда вже народилася, а вони не знають. Най ідуть глядати.
Якось дочулися за то чорти. Скували вони із заліза якусь потвору – ні людина, ні теля, ні осел. Словом, щось дивне. Вивели вони те на торг. Бо царські посли ходили і по торгах. Вони думали: а може, у когось знайшлась би біда на продаж та виведуть на торг. Так і сталося. Вивели чорти своє чудисько на торг і прискакують коло нього.
Раз лиш увиділи те царські посли і підійшли подивитись. Питають пана, який коло того ходив, що воно таке. А пан одповів, що то – біда.
Посли дуже зраділи і почали токмитись – бо на торзі такий звичай. Інакше й не купити, коли не токмити.
Токма була коротка. Запрошену суму виплачено. Коли відв’язали від стовпа біду, то й запитали чорта-пана, що вона їсть. Пан-чорт одповів, що голки. «Но,– подумали,– то невелика суєта».
– А скільки їй треба дати на один раз голок? – запитали посланці.
– На один раз потребує один віз.
– Но, та фабрик у нашого царя доста, най помалу голки товчуть.
Привели посли біду до царя. Цар дуже зрадів, що нарешті дочекався біди. Вийшов він і здивовано став. Нараз лиш звідає цар послів, що вона їсть.
– Вона, пресвітлий царю, їсть голки.
Наказав цар фабрикам, щоб усі голки привозили на царський двір, нікому не продавали жодної. Фабрики послухали розказ і дуже раділи, що не мусили продавати по малій кількості склепарям, а у великій – цареві.
І ось кравці шили доти плаття, доки мали голки. Як не стало голок, то почали щось інше робити. Люди ходили обдерті, бо не було чим зашити. Настала зима, люди мерзли від студені, бо ходили лишень у цуравому.
І так від самої голки настала біда.