Жив у Криму чабан. Працював у бея. У бея баранців багато, правди мало. Що значить мало – зовсім нема. Погано годував бей чабана, сміявся:
– Нічого, – говорив – в горах сонця багато, живи, чабан, сонцем.
Ходив старий по горах, доглядав баранців, лазив по каменях. І тріскалась шкіра в нього, і на землю падала чесна кров чабана. І земля – вона всім мати – цю кров приймала і до самого серця свого несла. І біля серця землі, де дуже жарко, кипіла кров чабана і ставала гарним червоним каменем.
Був у чабана приятель, хлібороб. Теж у багатія працював. У багатія землі багато, а серця нема. Голодом морив хлібороба, говорив:
– В степу повітря багато, живи повітрям.
Багато працював хлібороб, багато поту лив, багато сліз. І на землю падали піт і сльози орача, і земля – вона всім мати – приймала піт і сльози і до самого серця свого несла. І біля серця, де дуже жарко, кипіли сльози орача і там ставали міцним, добрим залізом.
Минув час, і народилися в чабана двоє хлопчиків, а в сім’ї хлібороба – дві дівчинки. Чабан назвав своїх дітей Силою і Правдою, а хлібороб – Щастям і Радістю.
Злякалися багатії, коли почули про народження цих дітей.
– Ой,– кажуть,– якщо Сила і Правда, Щастя і Радість підростуть та разом по світу підуть,– нам тоді не панувати.
І вирішили вони тоді вбити дітей. Але хіба Силу і Правду, Щастя і Радість можна з світу звести? Тоді кинули багатії Силу і Правду, Щастя і Радість в темну печеру.
Сумно стало на землі...
Та настав час, і прийшли з-за Сиваша люди дужі, справедливі й сказали:
– Випустимо Силу і Правду, Щастя і Радість!
Але багатії не хотіли, щоб Сила і Правда, Щастя і Радість по землі ходили. І почалася битва між багатіями і людьми справедливими. Довго билися, і багато крові і сліз впало на землю. Земля – вона всім мати – збирала кров і сльози і до самого серця свого несла і там ховала.
Перемогли багатіїв люди дужі, справедливі й звільнили з печери Силу і Правду, Радість і Щастя.
– Ось, земле,– сказали ці люди,– очистили ми лице твоє від бруду, зробили його прекрасним і чистим. Скажи, земле, що ти даси людям?
– О, – сказала земля, – подивіться, що я берегла для вас.– І розкрила своє серце.– Великі скарби в мене є. Беріть їх і зробіть своє життя багатим і щасливим.
Взяли люди в землі залізо і почали робити різні машини, щоб не падало стільки гіркого поту на лице землі, щоб праця була для людини радістю.
Багато чудових машин зробили люди з того багатства, яке дала земля. А потім знову прийшли до неї і сказали:
– Треба показати всьому світові, яка наша земля стала чистою і гордою. Що ти нам подаруєш?
– Візьміть – сказала земля і ще раз розкрила своє серце і віддала червоний камінь.
І зробили люди з того каменю червоні зорі і прикріпили їх на високих баштах.
Всюди видно ці зорі: на найвищу гору зійдеш – побачиш, на найменшій гірці станеш – побачиш. А світла в них більше, ніж у сонця.
На наші зорі дивляться люди з усіх кінців світу, дивляться і кажуть:
– Є такі люди, що прогнали багатіїв- кровопивців, зробили свою землю чистою і гордою, і за це вона віддала їм свої багатства. Життя тих людей таке яскраве, як червоні зорі, що сяють високо-високо над нами.