Жили колись у безводному керченському степу три чабани – батько і два сина.
Навесні, коли йшли дощі, степ оживав, яри і долини наповнювались живлющою вологою, яскраво зеленіли рослини і тягнулись до лагідного сонця, співали пташки, раділи люди.
Але ось все вище і вище піднімалось сонце, все дужче і дужче припікали його промені – наставало жарке літо з нещадними суховіями. Від нестерпної спеки випаровувалась волога, репалась земля.
Тоді вмирали пожовклі рослини:
– Пити!
Летіли геть птахи:
– Пити!
У відчай впадали люди:
– Пити!
Якось в дуже посушливе літо, коли запаси ВОДИ кінчились, сиділи чабани в степу, мов скіфські баби, похмурі й мовчазні. Насувалась біда. Що робити? На північ підеш – море побачиш, на південь підеш – теж до моря потрапиш. Скрізь вода. Але спробуй напитись її: солона, гірка, для життя непридатна.
– Не буває так, щоб під землею не текла вода, – задумливо промовив батько. – Тече вона так, як тече кров у живому тілі. І щоб побачити воду на поверхні, треба викопати колодязь.
– Що ти, батьку, вигадуєш,– відізвалися сини.– Якби під землею була вода, вона сама знайшла б хід на поверхню.
– Не все саме робиться, – відповів батько.– Іноді й рук треба докласти. Беріть лопати!
Чабани зчистили поруділу траву і врубалися лопатами в суху щебенисту глину. Ні палаюче у блідому, вицвілому иебі сонце, ні гостра спрага не зупинили людей. Гора червонуватого грунту росла і росла, отвір у товщі землі поглиблювався і поглиблювався.
Надвечір чабани врубалися в землю майже на два людських зрости, але води не побачили. Не побачили її і на другий вечір, на третій, на п’ятий, на сьомий...
– Ти, батьку, погану розвагу для нас вигадав,– почали нарікати сини,– від роботи спрага посилюється, а води все нема й нема.
– Не для розваги ми працюємо, діти, а для життя на цій землі, – заперечив стомленим голосом батько. Незважаючи на похилий вік свій, він працював нарівні з синами.– Я вірю в те, що вода під землею є, я чую її. Значить, ми не там копаємо, де слід, значить, треба копати в іншому місці...
І чабани почали копати другий колодязь. Але й за наступні сім днів не докопались до води. За другим з’явився третій колодязь, потім четвертий, п’ятий, шостий. І в кожному з них не було води.
Копаючи сьомий колодязь, батько і сини були такі змучені, що навіть не говорили поміж себе, а мовчки довбали і довбали суху кримську землю. Увечері вони падали на глину, як мертві. І тільки вранішня роса трохи освіжала їх, і вони знову бралися за лопати.
В останню, сьому ніч батько вже не в силах був вилізти з колодязя, звідки він подавав грунт, і залишився в ньому ночувати. Підклавши кулак під голову, він відразу ж задрімав.
І бачить старий радісний сон. Йому сниться вода. Чиста, прохолодна, вона наповнила всі сім колодязів і розлилася по степу гомінкими струмками. Ожив напоєний водою кримський степ, заспівав тисячами пташиних голосів. Сини, обливаючи один одного водою, сміються, примовляючи:
– А правду казав наш батько!
– Мудрий наш батько!
Прокинувся вночі старий чабан, пошарив круг себе рукою, і обличчя його просяяло: земля була мокра. «Близько вода!– подумав старий. – Завтра її побачать сини, от зрадіють!.. Тепер і поспати можна із спокійною душею». І чабан заснув міцним, глибоким сном.
Назавтра один із синів опустив у колодязь відро, щоб батько наповнив його грунтом, але дивно: відро не вдарилось об тверде дно, а плюхнулось об щось пружне.
Заглянув син у колодязь і побачив там небо, білі хмари і своє зображення.
– Вода!!! – щосили закричав він.
Підбіг його брат, теж заглянув у колодязь і теж закричав на весь степ:
– Вода!!!
Кинулись брати до другого колодязя, до третього, четвертого – в них теж була вода. Що за чудо? Всі сім колодязів були наповнені чистою, прохолодною питтєвою водою.
І здалося молодим чабанам, що все навколо змінилось, повеселішало. І сонце перестало так немилосердно пекти, і небо стало більш блакитним та привітним, і подув свіжий вітер, так що стало легше дихати. Схопили чабани відра і почали черпати воду і виливати її в яр.
– Пий воду, кримська земля! Пийте воду, вівці!
Напоївши овець, а потім і самі напившись, сини раптом згадали:
– А де ж наш батько?
Вони довго ходили степом і посвіжілими, дужими голосами кликали батька.
Але той не озивався. Вони шукали його в усіх семи колодязях, та марно.
Так ніхто досі й не знає, куди подівся старий чабан. Деякі люди кажуть, що він заради життя у кримському степу сам перетворився в джерело, яке і наповнило всі сім колодязів.