Біля берегів неспокійного моря-велетня, біля гір, вкритих зеленою піною трав, жили-були люди. Славився цей південний край чарівною красою природи, незліченними багатствами, та люди тут жили бідно і були нещасними. Ось уже багато років знемагали вони під гнітом турецьких загарбників.
Особливо знущався з підневільних правитель південного міста Ялти Амет-ага. Він грабував беззахисних, катував їх, вбивав. Він хотів бути багатшим за всіх багатих, могутнішим за всіх могутніх. Від стогону страдників темніло море і тремтіли у гніві гори.
Увечері Амет-ага з дружиною своєю Ходжавою спускався стертими сходами у глибокий підвал, де стояли великі скрині, наповнені награбованим добром. Амет-ага і Ходжава відкривали скрині і з палаючими від пожадливості очима набирали золото в жмені, пересипаючи і милуючись його блиском. Освітлене тьмяним світлом, золото було червоним і здавалось, що то не золото, а кров тече між пальців і повільно збігає в скриню.
Та все ближче і ближче час розплати над жорстоким Амет-агою! З півночі степами України йде велике військо, озброєне мечами двосічними, фузеями воронованими, гарматами литими. Козаки славні ідуть у Таврію, щоб вони вигнали звідти турків поганих.
Звістка про наближення козаків так приголомшила Амет-агу, наче на його голову великий камінь впав. Кинувся він на коліна і, знявши руки до неба, почав молитися аллаху, благаючи допомогти. Та небо байдуже дивилося на нього холодними зірками, і суворі скелі, схилившись над морем, зловісно мовчали. А з Сивашів уже чути було пісню козацьку.
Тоді став Амет-ага збиратися в дорогу. Вранці до берега моря, де стояв корабель, потяглися раби. Вони несли килими візерунків небачених, золоті монети, перли та інші коштовності.
Цілий день раби носили на корабель награбоване багатство зажерливого Амет-аги, цілий день на березі було чути гримання слуг і свист нагайок. І коли якийсь раб знеможений падав з важкою ношею, над ним відразу ж заносився кинджал, і прибережний пісок обагрявся кров’ю невинної жертви. Дуже квапився в дорогу Амет-ага.
Увечері корабель Амет-аги під жовтими парусами покинув небезпечний берег. А вслід йому лунали стогони і прокльони пограбованих, знедолених людей.
Побоюючись людського гніву, Амет-ага поспішав у відкрите море і не підозрівав, що там його чекає. Він не бачив, як небо насупило свої великі хмари-брови, як спінилося обурене море. Він зрозумів усе тільки тоді, коли вдарив грім, і корабель, як підбитий птах, підкинуло з хвилі на хвилю, коли вітер заспівав у щоглах, віщуючи втікачам загибель у морській безодні.
В оглушливому реві хвиль не чути було криків потопаючих. І лише коли блискавиця розрізала чорне небо і на мить освітила розбурхане море, на його поверхні плавали уламки корабля. Ні жорстокого Амет-аги, ні його лихої дружини Ходжави, ні численних скринь з коштовностями – наче й не було.
Прогнали козаки турків з Криму, визволили від віковічного ярма людей, що
жили там. Прийшли якось люди до моря і побачили: у променях сонця піщаний берег блищав, наче його всіяли золотими монетами.
– Дивіться, що це? – питали люди один одного.– Раніше ми такого не бачили, раніше такого не було.
З юрби вийшов мудрець і сказав так:
– Справді, раніше такого не було. Це море повернуло нам багатства, відібрані у нас Амет-агою. Море роздрібнило коштовності на крихітні крупинки і пересипало ними пісок. Через те він і блищить, як золотий.
Відтоді люди і називають цей берег не інакше, як «Золотим берегом».