Не всі, певно, бачили цей чагарник з попелясто-сріблястим листям. Він зустрічається в різних місцях Кримського півострова і звуть його – лох сріблястий. Вперта це рослина, живуча, витривала. І може тому люди пов’язали із сріблястим лохом одну з своїх легенд.
Десятки років тому весь берег Керченської протоки біля Ельтигенських скель був у кущах сріблястого лоха... Тепер тут один кущ. Тим, хто знав історію цієї багатостраждальної землі, було незрозуміло, як міг він вижити, чому не загинув разом із своїми братами.
Кущ сріблястого лоха встояв, втримався, заглибившись цупким корінням під камені, залишені ще захисниками древнього міста Німфея.
Це було прекрасне місто. Люди працювали тут, шануючи землю за багатства, які вона дарувала їм, прикрашували цю землю, споруджуючи на ній мармурові фонтани і храми.
Коли приходив ворог з далеких заморських країн, Німфей перетворювався у фортецю на підступах до Пантикапея, ставав грізним воїном, з високими мурами, із зіркими очима бійниць.
Зруйнований часом, Німфей нагадав про себе морякам керченського десанту. У вузьких розрізах траншей моряки побачили побурілі, наче в закипілій крові, наконечники стріл, людські кості, амфору, їй чорноморці довірили найдорожче – воду...
Сорок днів і сорок ночей стояли тут, біля відрогів Ельтнгена, наші батьки і брати – чорноморські моряки. Несамовито вила фашистська потвора, кремсала і без того поранену землю. Здавалось, не було жодного живого місця.
Та воно було! Смужку землі між нашими і ворожими окопами ніхто не смів займати. Смерть сховав на цій смузі підступний ворог. Мінний пояс зв’язав руки чорноморським морякам. Не могли десантники прорватися До фашистів і зав’язати з ними бій. А як потрібен був він, цей бій, сміливим соколам, як хотіли вони долетіти до ворожого гнізда та відплатити за все!..
Кущ сріблястого лоха, який ріс в тому місці, де засів ворог, похитував своїми вітами. Мовчала страшна смужка землі. До болю в очах вдивлялися в неї моряки, сапери, інженери. Вони наглядали ту заповітну стежку, якою вночі можна було б пробратися до ворога.
Кінчались боєприпаси, кінчалась вода в амфорі... Треба було діяти.
Але хто поведе? Поведе той, кому очі свої віддасть орел, а лев – своє серце.
Тієї ночі життя дало все це одній дівчині Галині. Вона знайшла заповітну стежку і повела нею моряків прямо на кущ сріблястого лоха, його сріблясте листя добре було видно тієї ночі – воно відбивало далеке світло білих пухнастих хмар.
Мовчала земля. Мовчав ворог. Мовчало море... Стукали тільки кроки. Не по землі стукали. В серці кожного моряка...
Кожен крок – бій. Зробиш його – виграєш бій. Цього варто було чекати сорок днів і сорок ночей. Варто було мерзнути і голодувати, Щоб побачити перед собою заповітний кущ сріблястого лоха. Дійти до нього – означало здобути перемогу.
І Галина пройшла, а за нею пройшли бійці. Слід у слід.
Не думав ворог і не гадав, що пройде по мінному поясу десант. Був упевнений, що підступність візьме верх над сміливістю.
Та... Налетіли на ворога соколи з орлицею. Заметушилося вороння. Полетіло, осліпнувши від страху, на своє мінне поле.
Тут і допомогла своїм визволителям древня земля Німфея, відплатила ворогові за всі свої рани.
Цей бій був останнім. Він відбувався на очах у сріблястого лоха. І радів кущ, бачачи, як гинуть вороги!
А коли скінчився смертельний поєдинок, оглянулись моряки – нема Галини. Почали вони шукати свою орлицю, кликати її: де ти, наш сміливий проводир, де ти?! Ні, не відгукнулася дівчина. Певно, не чула... Вона лежала біля куща сріблястого лоха і Щось тихо шептала. З пораненого серця її на землю стікала червона кров.
Вітер гнав останню хмаринку. Хвилі обережно пестили берег, наче боялись завдати болю пораненій землі. Все посвітлішало довкола, все раділо.
Похмурими були тільки обличчя десантників. Зігнули свої плечі, почорніли з горя моряки. Важкі матроські сльози падали на обтріпані бушлати.
Поховали дівчину разом з її товаришами. Поховали у братській могилі під кущем сріблястого лоха.
Багато руських воїнів прийняла древня кримська земля. Ніде немає стільки пам’ятників, скільки по дорозі від Сивашів до Керченської протоки. Поставлено пам’ятник і на могилі Галини, поряд з кущем сріблястого лоха.
Стоїть цей старий, що чудом вцілів, кущ, біля самого синього моря. Щодня, щогодини, в шторм і безвітря простягує він до людей свої віти з сріблястим листям, наче радіє а того, як люди перетворюють лице землі, як вгризаються в пісок потужні машини.
І люди не чіпають куща сріблястого лоха. Не можна його чіпати. Він світив, як маяк, коли чорноморський десант вела героїчна дівчина Галина.