Лютим і грізним був хан Крим-Гирей. Нікому пощади не давав, нікого не жалів. Сильним був хан, але сила його поступалась перед жорстокістю. До трону прийшов кровожерливий Крим-Гирей через гори трупів. Він наказав вирізати всіх хлопчиків свого роду, навіть найменших, щоб ніхто не помишляв про владу, поки він, хан, живий.
Коли набіги робив Крим-Гирей, земля горіла, попіл залишався. Ніякі благання і сльози не зворушували його серця, він
упивався кров'ю своїх жертв. Тремтіли люди, страх біг попереду імені його.
– Ну і хай біжить,– говорив хан,– це добре, коли бояться.
Якою не є людина, а без серця не буває. Хай воно камінне, хай залізне. Постукаєш в камінь – камінь відгукнеться. Постукаєш в залізо – залізо продзвенить. А в народі говорили – у Крим-Гирея нема серця. Замість серця у нього жмут шерсті. Постукаєш в жмут шерсті, яку відповідь одержиш? Хіба почує таке серце? Воно мовчить, не відгукується.
Та настає старість людини. Постарів і Крим-Гирей. Ослабло серпе хана, і увійшла в нього любов. І серце, що заросло шерстю, стало людським. Голе. Просте.
Якось в гарем до старого хана привезли невільницю, маленьку, худеньку дівчинку. Деляре її звали. Привів її головний євнух, показав Крим-Гирею, навіть зацмокав від захоплення, розхвалюючи невільницю.
Деляре не зігріла ласкою і любов’ю старого хана, а однаково покохав її Крим-Гирей. І вперше за довге життя своє він відчув, що серце боліти може, страждати може, радіти може, що серце – живе.
Недовго прожила Деляре. Зачахла в неволі, як ніжна квітка, позбавлена сонця.
На схилі днів своїх кохати чоловікові дуже важко Від цього кохання серцю завжди боляче. А коли кохану забирає смерть,– серце плаче кров'ю. Зрозумів хан, як важко буває людському серцю. Важко стало великому хану, як простій людині.
Викликав Крим-Гирей майстра іранця Омера і сказав йому:
– Зроби так, щоб камінь через віки проніс моє горе, щоб камінь заплакав, як плаче чоловіче серце.
Спитав його майстер:
– Гарна була дівчина?
– Мало що знаєш ти про цю жінку,– відповів хан.– Вона була молода. Вона була прекрасна, як сонце, тендітна, як лань, лагідна, як голубка, добра, як мати, ніжна, як ранок, ласкава, як дитина.
Довго слухав Омер і думав: як із каменя зробити сльозу людську?
– З каменя що видавиш?–сказав вій ханові.– Мовчить камінь. Але якщо твоє серце заплакало, заплаче і камінь Якщо є душа в тебе, повинна бути душа і в камені. Ти хочеш сльозу свою на камінь перенести? Добре, я зроблю. Камінь заплаче. Він розкаже і про моє горе. Про горе майстра Омера. Люди дізнаються, якими бувають чоловічі сльози. Я скажу тобі правду. Ти забрав в мене все, чим душа була жива. Землю рідну, сім'ю, честь, ім’я. Моїх сліз ніхто не бачив Я плакав кров’ю серця. Тепер ці сльози побачать. Кам'яні сльози побачать. Це будуть пекучі сльози чоловічі. Про твоє кохання і моє життя.
На мармуровій плиті вирізав Омер пелюстку квітки, одну, другу... А всередині квітки вирізьбив око людське, з нього мала впасти на груди каменя важка чоловіча сльоза, щоб пекти їх день і ніч, не вщухаючи, роки, віки. Щоб сльоза набігала в людському оці і повільно-повільно котилась, як по щоках, з чашечки в чашечку.
І ще вирізав Омер слимака – символ сумніву. Знав він, що сумнів гнітить душу хана: навіщо потрібне було йому все його життя – радість і сум, любов і ненависть, всі людські почуття?
Стоїть досі фонтан у Бахчисарайському палаці і плаче, плаче день і ніч...
Так проніс Омер через віки любов і горе, життя і смерть юної Деляре, свої страждання і сльози...