Біля самого синього моря, на краю кримської землі, стоїть древня Феодосія. З півдня місто обмивають морські хвилі, з півночі тягнеться пасмо горбів. А на заході височить гора, біля підніжжя якої дзюрчить джерело. Надвечір іде за гору на відпочинок сонце. Вранці, закінчивши нічний дозір, сідає за її вершину місяць. Віками люди бачили цю гору, але ніхто ніколи не помічав, щоб на ній росло щось живе. Навіть злий реп’ях ніколи не з’являється на мертвій її вершині.
Називають старі люди цю гору Лисою і розповідають про неї чудову легенду.
Давним-давно, коли сонячна Таврія стогнала під ярмом поневолювачів, а древня Феодосія – Кафа була центром работоргівлі, жив тут багатий і знатний хан Ахмед-Нази.
У шаленстві, гульні пролетіла молодість. В походи він більше не ходив, пив запашні вина, їв смачні страви і тішився чарівними полонянками.
Багато у Ахмед-Нази було прекрасних полонянок, але більше за всіх любив він Святославу – дівчину з Русі. Горда була Святослава, смілива, як орлиця. А як співала! Як грала на гуслях! Заслухаєшся! Приведуть красуню до Ахмеда, посвітлішає похмуре обличчя старого. Походжає навколо, поглядає на стрункий стан, на коси довгі, золоті і тільки губами причмокує, а підійти не сміє: поглядом зупиняла.
Зведе Святослава ясні сині очі, гляне на хана, усміхнеться презирливо – і впаде серце старого. Наче не вона, а він був її невільником.
Любили Святославу і полонянки – за сміливу і веселу вдачу, за добре серце, за підтримку щиру. Якби не вона, змучилися б, знудилися.
Покликали якось Святославу грати для хана на гуслях. Заспівали, заплакали струни під тонкими пальцями. Лежить Ахмед на шовкових подушках, милується красою дівочою – ніжиться. Ніжився-ніжився і заснув. Тільки цього й чекала смілива дівчина. Давно визрів сміливий план, давно підготувала Святослава полонянок до втечі і вислідила, де зберігаються ключі і як швидше сховатися можна.
Спить хан. хропе, а дівчина дістала ключі із скриньки, відчинила потайні двері гарему і вивела невільниць прямо в степ:
– Тікайте, любі, а я закрию двері, щоб затримати переслідувачів.
Як пташки, випурхнули невільниці на волю і зникли в темряві ночі. А Святослава залишилась двері зачинятн.
Почули стражники шум, схопили дівчину і приволокли до хана. Позеленіли, стали холодними, як у змії, очі старого деспота. Плямами вкрилися дряблі щоки:
– За віроломство я можу спалити тебе заживо! Можу повісити, втопити! Все можу! Але я можу і помилувати, все в моїй владі! Подумай добре, та знай, тільки одною ціною можеш спокутувати провину свою!
Знала Святослава ціну цю ганебну, глянула на хана презирливо і ще вище звела горду голову.
– Не підкоришся? – закричав Ахмед, не тямлячи себе від люті.– Кину в підземелля! Висушу тебе в неволі!
І посадили дівчину в підземелля, наче заживо поховали. Довго мучилась вона в кам’яній домовині, так довго, що й сама не пам'ятає скільки. Єдиною радістю було для нещасної бачити крізь крихітне віконце, крізь залізні грати смужку кримського неба та чути в тиху погоду, як дзюрчить маленьке джерельце, пробиваючись із землі біля склепу.
Святослава розмовляла з джерельцем, як з другом. Співала йому про свою далеку батьківщину, розповідала про кохану матусю, про братів, про молоденьку топольку, що росла в їх садку, під вікном її світлиці. А джерельце слухало, дзюрчало їй у відповідь про щось і розмивало кам'яну стіну, щоб пробитися в склеп до полонянки.
Тричі приходили від хана і питали: «Підкоришся?» І тричі горда дівчина говорила: «Ні!»
На четвертий раз Ахмед прийшов сам. Тяжко відкрились іржаві залізні двері, війнуло гнилою сирістю з підземелля. В смузі падаючого згори світла стояла не колишня красуня,– струнка, рум'яна, а якась тінь, схожа на привид.
Побачивши її, хан відсахнувся.
– От що буває з непокірними! – сказав він.– Тепер ти вже нікому не потрібна. Хіба що смерть візьме тебе...
«Видно, страшна я стала» – подумала Святослава, коли хан пішов, і заплакала.
І тут. просочившись крізь стіну, впали на землю поряд з невільницею перші чисті краплі джерельної води і задзвеніли:
– Не плач, горда дівчино, не горюй, я допоможу тобі! Напийся води з джерела. вмийся нею – і до тебе повернуться сила і краса колишня...
Так воно й сталося. Через день прийшли в склеп ханські слуги, побачили Святославу і очам своїм не повірили. Що за чудо! Що за красуня вийшла з-під землі! Рум'яна, свіжа, як зоря прекрасна.
Почув хан про чарівне джерело. Прибіг, став жадібно пити воду ту.
– Пий-пий, деспоте, я услужу тобі,– дзюркотіло джерело.
Пив Ахмед воду, пив, поки не обернувся на велику гору. Так і стоїть відтоді Лиса гора, величезна, химерна, і нічого не росте на ній. І немає від неї ні користі, ні радості людині.
Зате про чарівне джерело лине добра слава. Звідусіль їдуть люди в древню Феодосію, щоб набратися здоров’я, попити іскристої мінеральної водички, покупатися в синьому морі.