Був собі вірний і премудрий цар Соломон, та оженився на доньці невірного царя. Жінка дуже не любила його й не хотіла його слухати. Бувало, Соломон йде в церкву, а жінка його не хоче йти, але раз Соломон заставив-таки її піти в церкву. Тільки вона йому й каже:
– Піду в церкву, але як буду христиться, то не буду молиться, а як буду молиться, то не буду христиться.
Пішли вони до церкви, але ж жінка й не христилася, й не молилась. Прийшли додому, а жінка й каже Соломонові:
– Ходім же тепер в нашу церкву.
– Добре, – каже Соломон, – але ж я буду стояти так, як ти стояла в нашій церкві, й не буду кланятися.
Але ж хитра жінка: ще наперед приказала зробити так двері, щоб спускались зверху вниз. Прийшли вони до невірної церкви, цариця прийшла вперед, а Соломон тільки що на поріг, – а двері його по потилиці буц! Ну, думає, перехитрила бісова віра! Я ж тобі доїду кінця, й пішов додому.
Раз його жінка зговорилась з одним невірним царевичем втекти від Соломона й змовились так: жінка приставиться мертвою, і як поховають її, то тоді царевич викопає її, й вони втечуть. Зробили так. Царицю вбрали, положили на стіл й покликали Соломона. Прийшов Соломон, обдивився кругом жінки й думає: ні, бісова віро, не обдуриш в другий раз, не вмерла ти. Взяв та розпік залізний прут, та як держала вона руки складені, – так і припік наскрізь. Але ж вона хоч би писнула – така була завзята! Соломон нічого не сказав. Увечері поховали жінку.
Тільки що її поховали, невірний царевич зараз під’їхав до кладовища, відкопав її, повіз до себе жінку Соломонову. А Соломон на другий день прийшов до її батька та й каже:
– Біжіть, тату, та подивіться, чи є в труні ваша дочка.
– Бога ти бійся, – каже батько, – я буду ще тривожити тіло мертвої дочки!
Але Соломон настояв на свойому. Пішли, заглянули в яму, та тільки руками сплеснули – труна була пуста. Думав Соломон, думав, а далі приказав зробити собі тачку й насипати туди землі. Взяв з собою військо одно чорне, друге біле, третє червоне. Звелів він, щоб його везли до невірного царевича і вкотили в ту хату, де царевич з його жінкою п’ють чай. Взяв він ще з собою три сопілки.
Привезли його до царевича і вкотили в хату. Царевич і жінка Соломонова засміялись та й кажуть:
– А чого тобі тут треба?
– Приїхав, – каже, – вас побачить.
– То випий же з нами хоч чаю.
– Не хочу, – каже, – вставати з своєї землі, подайте сюди.
А жінка каже:
– Ото дурний! Отак і вік з таким дурним скоротала, але тепер він в наших руках.
Дала Соломонові чаю. Царевич пішов й приказав зробити шибеницю на Соломона. Випили чаю, а царевич і каже:
– Йди з нами, Соломоне, на балкон.
– Ні, – каже, – з своєї землі не оступлюсь, хіба винесете мене.
Царевич приказав винести його на балкон. Сидить царевич з Соломоновою жінкою на стільцях, а Соломон – в тачці. Царевич показує на шибеницю й питає Соломона:
– Кому то хата строїться?
– Або тобі, або мені, але скоріш тобі, – каже Соломон.
Ті обоє засміялись та й кажуть:
– В наших руках, а ще каже, що шибениця скоріш на мене, ніж на нього.
Соломон просить царевича:
– Нехай я перед смертю хоч заграю.
Як заграв в одну сопілку, – ого! Біле військо біжить, як може заскочить. А царевич питає:
– Що то таке?
– То, – каже, – моя смерть.
Як заграв у другу сопілку, – червоне військо летить як може. Царевич питає:
– Що це таке?
– Це, – каже, – вибігає моя невинна кров.
Як заграв у третю сопілку, – чорне військо в одну мить прилетіло.
– А це що таке?
– Це, – каже, – чорти по твою душу приїхали. А що я на твоїй землі, то й повішу тебе.
Як крикнув на своє військо, та царевич і шмигнув вверх на шибеницю.
Цариця тоді в ноги Соломонові:
– Прости, – каже, – мені, мій голубчику.
– Ні, – каже Соломон, – бісова віра! З тобою вже мені не жити.
Приказав зараз прив’язати її косами до конячого хвоста й пустити його в чисте поле. Отакий-то був премудрий Соломон!