На морському узбережжі, чотирнадцять верст рибалка з своєю дружиною. Це були чесні, працьовиті і дуже добрі люди, завжди готові дати притулокком з бідними вдовами і дітьмн-сиротами.
Що й казати, навколишні жителі дуже поважали рибалку та його дружину. Добра слава йшла про них по Криму. А поряд з доброю славою ішла й лиха – про дітей цих чесних людей, про трьох дочок рідних.
Старшу дочку звали Тополиною. З себе вона була бридка, маленька на зріст, незграбна. А вдачею лиха-прелиха. Щоб досадити сусідам, вона підслухувала чужі таємниці, а потім розносила їх з глузуванням по всьому узбережжю. День і ніч проклинала вона батьків за свою потворність, за крихітний зріст.
Друга дочка, Граната, схибнулася на рожевому кольорі. Вона докоряла батькові і матері, що не красуня і що в неї не рожеві щічки. От коли б вона була, як рожева квітка, всі прохожі зупинялися б і дивилися на неї із захопленням.
Щодо молодшої, Кипариси, то вона була гарна і мала веселу вдачу. Але під впливом старших сестер теж глузувала з батька й матері. Мовляв, породили її на світ божий не вдень, а вночі, через те вона така пустотлива реготуха.
Тяжко було батькам слухати докори дітей своїх. Та що вдієш? Любов батьківська сліпа й безпорадна. Старі мовчки терпіли знущання своїх дочок і, щоб уникнути неприємностей, часто йшли в гори. Там вони жили по кілька днів.
Якось, коли вони були вдома, в хатину вбігли всі три дочки. Розлютовані якоюсь вуличною сутичкою, вони з кулаками накинулись на батька й матір і почали їх бити.
– О небо! – заблагали батьки.– Чи є сили, які змогли б захистити нас від наших дітей?
Не встигли вони вимовити ці слова, як невідомо звідки пролунав голос:
– Тополино! Ти проклинаєш своїх батьків за те, що карлиця. То стань же височенним деревом, яке завжди буде без квітів і плодів. Жоден птах, крім ворона, не витиме на тобі гнізда...
– Граната! Твоє бажання теж збудеться. Ти станеш деревом з рожевими квітами, і всі зупинятимуться і милуватимуться ними. Але ніхто не нагнеться, щоб понюхати ці квіти, бо вони не матимуть
запаху. Плоди твої, яскраво-червоні всередині, не наситять нікого і не вгамують спраги, бо вони не дозріватимуть.
– Кипариса! Тебе спіткає доля твоїх сестер. Ти нарікала на свою веселу вдачу – ти станеш деревом гарним і сумним...
Перелякані насмерть дівчата вибігли з хатиии. За ними вибігли батьки. Але дітей своїх вони вже не побачили: на подвір’ї стояли три до того часу невідомих дерева. Одне зняло у височінь свої віти, наче хотіло стати ще вищим, друге простягувало рожеві квіти, а третє завмерло в сумному мовчанні.
І назвали люди ці дерева іменами трьох дочок – тополя, гранат і кипарис.