Жиє собі Адам. Ото вже його Господь і діточками поблагословив, така-то йому втіха та радість, що, здається, вічно хотів би жити, а до того ще й здоров’я йому служило. Ото й говорить Адам до Бога:
– Боже, Боже! Не умру я, бо я сильний чоловік!
– Сильний ти, сильний, – говорить йому Бог, – а все-таки умерти мусиш! Заболить у тебе голова, защемлять руки, заломить тобі ноги, і ти таки умреш.
Не вірив Адам, поки був молодий, а прийшла пора – мусив повірити. Розболілась голова, розщемілись кості, – сказано, у старого. Бачить Адам, що недалеко до смерті, та й каже до свого сина:
– Сину, – каже, – сину! Піди, – каже, – до раю та принеси мені звідти золотого яблучка, бо отеє вже находить на мене остатня година!
Пішов син до раю, але замість яблучка приніс тілько прута, яким Бог Адама виганяв із раю. Адам і казав зробити з нього три обручі і положити на голову. Але де вже від смерті та що поможе! Воно-то голова ніби й перестала боліти, а вмерти все-таки вмер. І як умер він із тими обручами, так його з ними і поховали, і ото з тих обручів і виросло три дерева – кипарис, кедрина і треблаженне древо.