Оксана, Оксана, гей-гей, гарна дівчина. Що й казати – гарна!!! Багато слів краса не потре-бує. І так видно...
Гей-гей, Оксана, Оксаночка, ставна, дужа. Ніхто не міг сказати, що бачив хоч раз сльози на очах Оксани. Сльози – це для слабеньких.
Чорновусі козаки не відразу починали розмову з нею. Не те, щоб побоювались, але були обережні. Не знати куди й дівався метал у голосі козаків. Голос ставав м’яким, вкрадливим...
Жаркого дня в селі тиша. Кожен затінку шукає, від спеки ховається. Оксана – ні. На дужих плечах коромисло несе з полотном – білити на річку.
Гей-гей, Оксано, Оксаночко, коли б знала ти, коли б відала – в ту пору не пішла б на річку полотно білити. Не пішла б, якби знала, що біда насувається з степу далекого.
А біда все ближче і ближче. Загуло, зашуміло по селу, запалали біленькі хати. То орда татарська налетіла.
Напали татари на Оксану, зв’язали руки сирицею, накинули зашморг на шию і потягли за собою.
Попереду шляхи-дороги страшні, випалені села, криваві стежки. Назад озирнешся – горять хати, горить щастя людське, горить честь дівоча – все горить. Тільки одні вітряки махають своїми крилами, неначе прощаються. Скриплять вози, везуть в чужі землі полонених, везуть хліб, потом вирощений. Яке багатство!..
Ось і вона, Кафа. Великий двір, обнесений високим муром, великі ворота, залізом оковані. Ох, скільки людей пройшло через ці ворота, скільки з сумом-тугою озирнулося, коли вони з рипом зачинялися.
Стояла Оксана на невільничому ринку, горда і прекрасна у своєму скорботному гніві. Такої краси, такої постави ще ніхто не бачив.
Ось і продана Оксана. Повезли її в інше місто – таке брудне, ніби сюди з усіх гір змели сміття. Тільки в одному місці височів пишний палац. В ньому жив хан.
Привели Оксану в палац і залишили в кімнаті, де було багато жінок. Не чіпали поки що. Думали: «Будемо годувати солодко, одягати красно, ослабне духом, скориться». Та Оксана сиділа, мовчазна і неприступна.
Спливали дні – сумні, безнадійні, один на одного схожі. Чим зайнятися Оксаночці, що звикла до широких степових просторів, до яскравого сонця? Скільки дарували їй природа, життя – тепер тільки оцінила вона по-справжньому. І любе серцю рідне село, і тихі верби, чисті води, ясні зорі...
А Павло... Де ти, мій горицвіте, козаче мій?! Хай люди не змогли сказати, де я,– хто вбитий, хто в полоні. Та невже серце козацьке, невже воно мовчить, не говорить тобі нічого? Прилинь до мене, визволи з неволеньки...
Все буває на світі, все трапляється. Привели якось в гарем жінку – стару, сердиту, високу на зріст – з товарами заморськими. Там і прядиво тонке, шовки м’які, там і мереживо, якого ще очі не бачили, там і парча, тонка, як подих вітерця, чадра чорна, жовта, синя. Ох, яке жіноче серце встоїть!
Стара товари викладає та все на Оксану поглядає. Крізь чадру обличчя її не видно, тільки очі світяться. Придивилася Оксана до тих очей і завмерла. Та це ж Павло! Ось зараз або смерть обом, або воленька!
Розпродавши всі товари, купчиха кивнула Оксані: іди, мовляв, дівчино, дам тобі найзавітніше.
Зайшли вони за високу тополю, і євнухи вперше почули, як засміялася полонянка. «Нарешті, – думають, – розтало серце у тої кам’яної, нам легше буде».
Крекчучи та охаючи, взяла стара на плече кошик, прикритий хусткою, і поволі попленталась на вулицю.
З гиком, з криком по безлюдному провулку пронеслись вершники. Троє від них відокремились. Татари... та мова рідна, ласкава, м’яка.
Гей-гей, Оксано, Оксаночко! Ось і вона на коні. Випроставшись на весь могучий зріст, скочив на коня Павло – і полетіли. Оксана всередині, вершники оточили її щільним колом, їдуть швидко, швидко.
Винесла всіх сила молодецька, відвага
богатирська. Винесли всіх вірні коні козацькі. Ось уже й рідні безкраї степи, ось чисті води і ясиі зорі...
Далеко позаду лишилися високі стіни ханського палацу, люта варта ханських покоїв, невблаганний гнів хана і його велика сила. Все це, навіть смерть саму перемогло кохання міцне, кохання вірне, дружба козацька.