Долинула з міжгір’я дівоча пісня, високою нотою прорізала повітря, на мить обірвалась і тут же, підхоплена багатьма голосами, розлилася по Отузькій долині.
Це дівчата, скінчивши укладати виноград. квапляться додому. Спішать дівчата, немов швидкі сутінки підганяють їх, і з острахом поглядають на Кара-Даг – Чорну гору, що зловісно нависла над долиною, закривши частину неба. Там, у надрах гори, живе страшне чудовисько – одноокий велетень-людоїд.
Вдень велетень спить, та навіть його мирне хропіння, схоже на далекий гуркіт грому, лякає жителів навколишніх селищ. Повернеться велетень уві сні – вся гора двигтить, а зітхне – з отвору, що на її вершині, пара клубами валить.
Пізнього вечора, коли зовсім стемніє, велетень прокидається і вилазить із свого лігва. Погрозливо виблискуючи своїм єдиним оком, він починає оглушливо ревти, так що громом луна далеко перекочується по Кримських горах і завмирає десь аж на Ай-Петрі.
Тоді перелякані ховалися всі – діти, жінки, ховалися де хто міг, а чоловіки, щоб задобрити страховисько, відводили до підніжжя Чорної горн бика або пару овець. Прив’язавши скотину на видному місці, чоловіки йшли геть, а велетень миттю змовкав і заспокоювався до наступного вечора.
Та восени, коли слідом за падолистом наставав місяць весіль, велетень вимагав великої жертви. Його не задовольняв тоді навіть десяток овець чи биків. Він ревів і ревів, не вгаваючи, цілу ніч. Від реву його дрижали вікна в селищі і гас вогонь у вогнищах. Потім він брав величезні камені і скидав їх у долину. Камені. скочуючись по схилах гори, тягли за собою десятки інших дрібніших каменів, і ця лавина зносила все на своєму шляху, засипала виноградники, руйнувала будівлі.
Налякані до смерті люди вибирали тоді одну з наречених, приводили її на Кара-Даг і зв’язану залишали на високій скелі...
Багато років панував велетень над Отузькою долиною, багато жертв знищив, багато горя людям завдав. І люди, проклинаючи свою лиху долю, терпіли велетня, та ніхто не знав, як врятуватися від нього.
Але ось знайшовся один юнак, сильний і сміливий, як гірський орел, що не боїться навіть людини, як би високо вона не піднялася в гори.
– Треба вбити велетня, – сказав юнак.
– Самі знаємо, що треба вбити,– відповіли йому односельчани, — Та як це зробити?
– Треба всім нам озброїтися, залізти на Чорну гору, сховатися недалеко від виходу і чекати, коли прокинеться велетень. А як тільки висуне він свою голову, тут і закидати його кам’яними отруєними стрілами.
Посміялися чоловіки з юнака:
– Що то молоде та зелене! Адже велетень, як гора, а ми, як миші перед ним. Що йому наші стріли зроблять? Ніс подряпають, не більше. А він нас одним помахом змете з вершини. Ми загинемо, і сім’ї наші загинуть.
– Що ж, коли ви боїтесь, тоді я сам вилізу на Чорну гору і вб’ю велетня,– сказав юнак.
– Даремно вихваляєшся, тільки народ смішиш.
– Клянусь, що вб’ю велетня,– вперто повторив юнак і почав дожидатися місяця весіль.
Діждавшись, він вирушив на Кара-Даг до велетня.
Сонце зайшло, долину оповили сутінки. На темно-синьому небі зійшов повний місяць і проклав через море сріблясту доріжку. У селищі поступово затихли людські голоси, там і сям спалахували вечірні вогники.
«Гарно як у нас тут,—думав юнак, оглядаючись навколо.– І жити дуже хочеться! Та краще загинути в нерівному, але справедливому бою, ніж терпіти ненажерливе чудовисько. Завтра знову зажадає воно жертви, і може лиха доля спіткає мою кохану Ельбіс».
Згадав юнак свою кохану, сів на камені і, мрійно дивлячись на море, заспівав старовинну пісню:
Кохання – це пташка весняна, Весною вона прилітає.
Спитав я бабусю-гречанку,
Як пташку кохання спіймати.
Бабуся мені розказала:
«Ту пташку – очима спіймаєш,
Устами її приголубиш
І в серці кохання відчуєш».
– Ха-ха-ха!– пролунав над головою юнака такий громовий регіт, що його почули, напевно, чабаии на Перекопі.– Одначе, ти непогано співаєш. Мені подобається.
Підняв юнак голову і побачив на вершині Кара-Дага палаюче, як яскрава зірка, око велетня.
– А, це ти, сусіде, – не злякався юнак,– радий тебе бачити.
– Заспівай мені ще своєї пісеньки,– пророкотав велетень. – В мене весняний настрій. Я теж хочу, щоб до мене пташка кохання прилетіла, хочу устами її приго-лубити і в серці кохання відчути.
– Значить, ти хочеш побачити пташку кохання?! – зрадів юнак.– Ти її побачиш. слово честі, тільки тобі доведеться потерпіти до завтра. А завтра я приведу ту. що посилає любов.
На другий вечір юнак вирушив на Кара-Даг, але вже не сам, а разом із своєю судженою, красунею Ельбіс.
Побачивши на вершині Чорної гори велетня, силует якого чітко вимальовувався на зоряному небі, Ельбіс, охоплена жахом, зупинилась. Але, глянувши на свого коханого, вона поборола страх і відважно ступила назустріч небезпеці. Вона зійшла на високу скелю, ту саму, на якій велетню приносили в жертву дівчат, і голосно сказала:
– Ей, велетню, я прийшла! Я принесла пташку кохання! Подивись на мене: чи подобаюсь я тобі? Якщо подобаюсь, то відкрий ширше око і дивись уважно сюди. Я випущу пташку кохання.
Краса Ельбіс була такою чарівною, що велетень від подиву широко розкрив своє єдине око. А дівчина – вона була гідна свого коханого,– взяла лук, натягнула тугу тятиву і пустила в око велетня кам’яну отруєну стрілу.
Завив від нестерпного болю велетень і рвонувся до сміливців, щоб роздушити їх, та, нічого не бачачи, спіткнувся об камінь і зірвався в свою глибоку нору.
Може, велетень падаючи поламав собі руки і ноги, а може отвір завалився, тільки залишився він у горі і не міг вже вибратися назовні, щоб помститися людям. У кам’яній пастці велетень корчився від болю і ревів від люті. Він напружував всі свої сили, намагаючись розвалити Чорну гору, від чого вона ворушилась, мов жива. Величезні камені, а то й цілі скелі відколювались від неї і з гуркотом падали в море. Від гнівного дихання велетня плавилась земля і крізь щілини, що утворювалися, збігала зі схилів вогненними потоками.
Цілу ніч над Кара-Дагом стояв безперервний гуркіт, цілу ніч вершина його викидала вогонь, дим і попіл. Чорна зловісна хмара заволокла все небо, спалахували блискавиці, безперервно гримів грім. Увесь Кримський півострів трясся, мов у лихоманці, а море, здіймаючи свої хвилі– гори, шалено наскакувало на берег, наче хотіло затопити його.
На світанку над Отузькою долиною пройшов дощ і все затихло. Вийшли люди із своїх сховищ, глянули в той бік, де ще вчора було лігво велетня, і від подиву завмерли. Чорної гори більше не існувало. Вона дощенту розвалилась, поховавши під собою велетня. А на тому місці піднялися високо в небо нові стрімчаки, зубчасті хребти, химерної форми скелі, що нагадували диких звірів. Море вже більше не гнівалось, а ласкаво омивало прямовисні стіни скель, що стирчали з води, заливало численні бухточки та печери і щось радісно бурмотіло.
Люди ходили берегом, збирали різнобарвні камінчики і милувались дикою красою мертвого царства велетня. А хто хотів почути його голос, той підходив до двох скель, що, схилившись одна до одної, утворили арку, і голосно кричав:
– Велетню-ю-ю!!!
– Я т-у-у!!! – відповідала луна.