Афродiта дарує щастя тому, хто вiрно служить iй. Так дала вона щастя i Пiгмалiоновi, великому кiпрському митцевi. Пiгмалiон ненавидiв жiнок i жив самотньо уникаючи шлюбу. Одного разу зробив вiн з блискучоi бiлоi слоновоi кiстки статую дiвчини незвичайноi краси. Немов жива, стояла ця статуя в майстернi художника. Здавалося, вона дихає; здавалося, що ось-ось вона зрушиться, пiде i заговорить. Цiлими годинами милувався художник своiм твором i покохав, нарештi, створену ним самим статую. Вiн дарував статуi дорогоцiнне намисто, зап’ястя i серги, одягав ii в розкiшний одяг, прикрашав голову вiнками з квiтiв. Як часто шепотiв Пiгмалiон:
– О, якби ти була жива, якби могла вiдповiдати на моi слова, о, який би був я щасливий!
Але статуя була нiма.
Настали днi святкувань на честь Афродiти. Пiгмалiон принiс богинi кохання в жертву бiлу телицю з визолоченими рогами; вiн простяг до богинi руки i з молитвою прошепотiв:
– О, вiчнi боги i ти, золота Афродiто! Якщо ви можете дати все благаючому, то дайте менi дружину, таку ж прекрасну, як та статуя дiвчини, що зробив я сам.
Пiгмалiон не наважився просити богiв оживити його статую, вiн боявся прогнiвати такою просьбою богiв-олiмпiйцiв. Яскраво спалахнуло жертовне полум’я перед зображенням богинi кохання Афродiти; цим богиня нiбито давала зрозумiти Пiгмалiоновi, що боги почули його благання.
Повернувся художник додому. Вiн пiдiйшов до статуi i, о щастя, о радiсть! Статуя ожила! Б’ється її серце, в ii очах свiтиться життя. Так дала богиня Афродiта красуню-дружину Пiгмалiоновi.