У далекі часи з Константинополя, столиці Візантійської імперії, вирушило кілька кораблів на пошуки нових родючих земель. Нелегким було плавання, бо штормами і бурями зустрів мореплавців Понт Аксинський – Чорне море. Та не стало людям легше і тоді, коли стихла буря. На хвилі спустився густий туман і закрив обрій. Багато днів блукали в безвісті моряки. На суднах вже скінчилися прісна вода та їжа. Люди, ослаблі і втомлені, занепали духом і покірно чекали загибелі.
Та якось рано-вранці подув легкий рятівний вітерець. Молочна пелена туману повільно почала розходитись. Яскраві сонячні промені вдарили людям у вічі, і зовсім недалеко вони побачили зелено-лілові гори.
– Ялос! Ялос! Берег! Берег! – закричав дозорець.
То була прекрасна Тавріда, казкова країна, де не буває зими, де повітря, сповнене морської вологи і пахощів трав, легке і цілюще, де зріє чудовий виноград і пахнуть троянди.
Втомлені мандрівники піднеслися духом, налягли на весла і направили свої кораблі до берега.
На благодатній землі по сусідству з місцевими жителями вони заснували своє поселення, яке і назвали дорогим для себе словом «ялос», що означає по-грецьки – берег.
Відтоді, кажуть, місто і називається Ялтою.