Численне грецьке військо зібралось в похід на Трою. Але ось уже кілька днів кораблі стояли біля берега і не могли відплисти: дув супротивний вітер. Цей вітер послала богиня Артеміда, розгнівавшись на грецького царя Агамемнона за те, що той убив її священну лань.
Даремно чекали греки, що вітер зміниться. Він не вщухав.
В таборі, що розкинувся на березі моря, почалися хвороби. Воїни все відвертіше висловлювали своє невдоволення.
Аж ось віщий Калхас оголосив:
– Лише тоді змилостивиться богиня Артеміда, коли принесуть їй в жертву прекрасну дочку Агамемнона Іфігенію.
Зажурився Агамемнон. Невже судилося йому втратити свою кохану доньку?
Прекрасна і велична пройшла Іфігенія серед незліченних рядів воїнів і стала біля жертовника. Заплакав Агамемнон, глянувши на свою юну дочку, і, щоб не бачити її смерті, закрив обличчя своїм широким плащем.
Всі мовчали. Віщий Калхас вийняв з піхов жертовного ножа і поклав його в золоту корзину. На голову дівчини він одягнув вінок. Вийшов з рядів воїи Ахілл. Взяв посудину з свяченою водою і жертовне борошно з сіллю, окропив водою Іфігенію і жертовник, посипав борошном голову Іфігенії і голосно звернувся до Артеміди:
– Всемогутня богине Артемідо! Пошли нашому війську щасливе плавання до троянських берегів і перемогу над ворогами.
Взяв Калхас у руки жертовного ножа і заніс його над Іфігенією. Але не впала вона з передсмертним стогоном. Замість неї біля вівтаря лежала закривавлена лань.
Сталося велике чудо: богиня Артеміда зглянулась на Іфігенію і зберегла їй життя, пославши на жертовник лань.
Вражені чудом, скрикнули всі воїни. Голосно і радісно скрикнув і віщий Калхас:
– Ось та жертва, якої вимагала велика дочка громовержця Зевса – Артеміда! Радійте, греки, нам обіцяє богиня щасливе плавання і перемогу над Троєю.
І справді, не була ще на жертовнику спалена лань, як подув попутний вітер. Не гаючи часу, греки квапливо почали готуватися до відплиття.
Богиня Артеміда, врятувавши Іфігенію, перенесла її на берег Евксинського Понту, в далеку Тавріду. Там Іфігенія стала жрицею в храмі богині Артеміди.
Минуло багато років. Брат Іфігенії Орест, який виріс за цей час і став сміливим, мужнім воїном, вирушив разом із своїм нерозлучним другом Піладом у невідому країну Тавріду. Він мав викрасти там священну статую Артеміди і привезти її в Грецію.
Після щасливого плавання Орест і Пілад прибули в Тавріду. Сховавши свій корабель серед прибережних скель, відважні мандрівники ступили на чужу землю. Тут їх підстерігала небезпека.
У таврів, місцевих жителів, існував такий звичай: всіх чужоземців вони приносили в жертву богині Артеміді. Священнодійство вершила жриця, що не знала шлюбного факела. Вона приводила чужоземця до вівтаря, і той падав під ударом дівочого меча. Голова жертви на догоду богині Артеміді прикріплювалась біля храму на високому стовпі.
Орест, звичайно, і гадки не мав, що цей сумний обряд ось уже багато років справляє його сестра Іфігенія.
Відважні мандрівники непомітно підкрались до храму Артеміди. Це був ве-личний будинок, що спирався на численні колони. До нього вели широкі мармурові сходи. Біля храму височіли стовпи, на яких стирчали людські голови. Зрозумівши, що вдень статую Артеміди не вдасться викрасти, Орест і Пілад сховались недалеко від храму і стали дожидатися ночі.
Але трапилось так, що Ореста і Пілада помітила варта. Після короткої, але запеклої сутички їх зв’язали і відвели до таврського царя Фоапта, найславетнішого і наймогутнішого у водах Евксинських. Цар спитав полонених, звідки вони і чого прибули до його країни, а потім сказав, що за місцевим звичаєм вони будуть удостоєні високої честі: їх принесуть в жертву богині Артеміді.
Вранці Ореста і Пілада зв’язаних привели в храм, де біля вівтаря, зробленого з білосніжного мармуру, на них вже чекала жриця. Покропивши їх свяченою водою, Іфігенія мовила:
– Вибачте, юнаки, я не з своєї волі виконую цей жорстокий обряд. Такий звичай тутешнього племені. Скажіть мені, хто ви?
Почувши, що вони греки і що обидва з її рідного міста, Іфігенія сказала:
– Хай один з вас стане жертвою нашій святині, а інший повезе звістку від мене на батьківщину.
Орест і Пілад були завжди заодно, жили в згоді і ніколи не сварились. Але тут вони засперечались не на жарт. Пілад, бажаючи врятувати друга, наполягав, щоб у дорогу вирушив Орест. А Орест твердив, що він один винен у всьому і що саме він загине на чужині.
Поки юнаки сперечались, кому вмерти, Іфігенія писала листа своєму братові, якого вона покинула колись ще немовлям. І тільки тоді, коли Іфігенія простягла Орестові листа, брат і сестра впізнали один одного.
Невимовно зраділи всі троє з такої несподіваної зустрічі і стали думати, як врятуватись їм і як вивезти священну статую Артеміди.
І вирішила Іфігенія вдатись до хитрощів. Вона сказала царю таврів Фоапту, що нібито статуя Артеміди опоганена і що треба обмити в морі і її і жертви – двох чужинців. Погодився з цим Фоапт.
В урочистій процесії пішла Іфігенія з прислужницями храму на берег моря до того місця, де був схований корабель. Прислужниці несли статую Артеміди, а воїни царя вели зв’язаних Ореста і Пілада.
Прийшовши до моря, Іфігенія наказала воїнам піти геть, бо вони не мали права бути свідками таємного обряду обмивання. Коли воїни пішли, сестра звільнила
брата та його друга і поспішила а ними на корабель.
Підозрілим здалося таврським воїнам, що надто довго триває обряд обмивання. Вони повернулись на берег і, на превеликий подив, побачили за скелею чужий корабель на якому полонені й жриця вже зібрались тікати.
Кинулись воїни на корабель, схрестили мечі, зав’язався запеклий бій. І хоч воїнів було багато, Орест і Пілад примусили їх втекти. Не встиг гінець повідомити царя Фоанта про те, що сталось, як гребці сіли на весла, і грецький корабель вийшов у відкрите море.