Тiльки раз порушений був заведений у свiтi лад, i не виiжджав бог сонця на небо, щоб свiтити людям. Це сталося так. Був син у Сонця-Гелiоса вiд Клiмени, дочки морської богинi Фетiди, iм’я йому було Фаєтон. Одного разу родич Фаєтона, син громовержця Зевса Епаф, глузуючи з нього, сказав:
– Не вiрю я, що ти – син свiтлосяйного Гелiоса. Мати твоя говорить неправду. Ти – син простого смертного.
Розгнiвався Фаєтон, зашарiлося вiд сорому його обличчя; вiн побiг до матерi, кинувся до неi на груди i зi сльозами скаржився на образу. Але мати його, простягаючи руки до променистого сонця, вигукнула:
– О сину! Присягаюсь тобi Гелiосом, який нас бачить i чує, якого i ти сам зараз бачиш, що вiн – твїй батько! Нехай позбавить вiн мене свого свiтла, якщо я говорю неправду. Пiди сам до нього, палац його недалеко вiд нас. Вiн пiдтвердить тобi мої слова.
Фаєтон зараз же вiдправився до свого батька Гелiоса. Швидко дїйшов вiн до палацу Гелiоса, що сяяв золотом, срiблом i дорогоцiнним камiнням. Увесь палац нiбито iскрився всiма барвами райдуги, так чудово оздобив його сам бог Гефест. Фаєтон увїйшов до палацу i побачив там Гелiоса, який сидiв у пурпурних шатах на тронi. Але Фаєтон не мiг наблизитися до свiтлосяйного бога, його очi – очi смертного – не зносили сяйва, що виходило вiд вiнця Гелiоса. Бог сонця побачив Фаєтона i спитав його:
– Що привело тебе до мене в палац, сину мїй?
– О, свiтло всього свiту, о, батьку Гелiос! Тiльки чи смiю я називати тебе батьком? – вигукнув Фаєтон. – Дай менi доказ того, що ти – мїй батько. Благаю тебе, розвїй мїй сумнiв.
Гелiос зняв свiтлосяйний вiнок, покликав до себе Фаєтона, обїйняв його i сказав:
– Так, ти – мїй син; правду сказала тобi мати твоя, Клiмена. А щоб ти не мав сумнiву бiльш, проси в мене, що хочеш, i присягаюсь водами священної рiки Стiксу, я виконаю твое прохання.
Ледве сказав це Гелiос, як Фаєтон став просити дозволити йому поїхати по небу, замiсть самого Гелiоса, в його золотїй колiсницi. Жах пройняв свiтлосяйного бога.
– Безумний, чого ти просиш! – вигукнув Гелiос, – о, коли б мiг я порушити мою клятву! Ти просиш неможливого, Фаєтоне. Адже це тобi не пiд силу. Адже ж ти смертний, а хiба це справа смертного? Навiть i безсмертнi боги не можуть устояти на моїй колiсницi. Сам великий Зевс-громовержець не може правити нею, а хто ж могутнiший вiд нього! Подумай тiльки: спочатку дорога така крута, що навiть мої крилатi конi ледве пiднiмаються по нїй. Посерединi вона йде так високо над землею, що навiть мене проймає страх, коли я дивлюсь униз на моря i землi, що розстилаються пiдо мною. А в кiнцi дорога так стрiмко спускається до священних берегiв Океану, що без мого досвiдченого керування колiсниця стрiмголов полетить униз i розiб’ється. Ти думаєш, може, зустрiти в дорозi багато чудесного. Нi, серед небезпек, страхiть i диких звiрiв лежить шлях. Вузький вiн; якщо ти збочиш, то чекають тебе там роги грiзного тельця, там загрожує тобi лук кентавра, лютий лев, потворнi скорпiон i рак. Багато страхiть на шляху по небу. Повiр менi, не хочу я бути причиною твоеi загибелi. О, якби ти мiг поглядом своїм проникнути менi в серце i побачити, як я боюсь за тебе! Подивись навколо себе, поглянь на свiт, як багато в ньому прекрасного! Проси все, що хочеш, я нi в чому не вiдмовлю тобi, тiльки не проси ти цього. Адже ти просиш не нагороди, а страшної кари.
Але Фаєтон нiчого не хотiв слухати; обвивши руками шию Гелiоса, вiн просив виконати його прохання.
– Гаразд, я виконаю твою просьбу. Не турбуйся, адже я присягався водами Стiксу. Ти дiстанеш, чого просиш, але я думав, що ти розумнiший, – сумно вiдповiв Гелiос.
Вiн повiв Фаєтона туди, де стояла його колiсниця. Залюбувався нею Фаєтон; вона була вся золота i виблискувала рiзнобарвними самоцвiтами. Привели крилатих коней Гелiоса, нагодованих амброзiею i нектаром. Запрягли коней в колiсницю. Рожевоперста Еос вiдкрила ворота сонця. Гелiос натер обличчя Фаєтоновi священною маззю, щоб не обпалило його полум’я сонячних променiв, i поклав йому на голову свiтлосяйний вiнець. Зiтхаючи, сповнений суму, дає Гелiос останнi поради Фаєтоновi:
– Сину мїй, пам’ятай мої останнi напутнi слова, виконай iх, якщо зможеш. Не жени коней, держи якомога твердiш вiжки. Самi побiжать мої конi. Трудно стримувати iх. Шлях же ти ясно побачиш по колiях, вони йдуть через усе небо. Не пiднiмайся дуже високо, щоб не спалити небо, але й низько не спускайся, а то спалиш усю землю. Не збочуй, пам’ятай, нi вправо, нi влiво. Шлях твїй саме посерединi мiж змiєю i жертовником. Все iнше я доручаю долi, на неi лише я сподiваюсь. Але час, нiч уже покинула небо; вже зїйшла рожевоперста Еос. Бери мiцнiше вiжки. Та може, ти змiниш ще своє рiшення – адже воно загрожує тобi загибеллю. О, дай менi самому свiтити землi! Не губи себе.
Але Фаєтон швидко скочив на колiсницю i схопив вiжки. Вiн радiе, трiумфує, дякує батьковi своєму Гелiосу i поспiшає в путь. Конi б’ють копитами, полум’я пашить з iх нiздрiв, легко пiдхоплюють вони колiсницю i крiзь туман швидко несуться вперед по крутїй дорозi на небо. Незвично легка для коней колiсниця. Ось конi мчать уже по небу, вони залишають звичайний шлях Гелiоса i несуться вже без дороги. А Фаєтон не знає, де ж дорога, не має вiн сил правити кiньми. Глянув вiн з вершини неба на землю i зблiд вiд страху, так далеко пiд ним була вона. Колiна в нього задрижали, темрява заслала його очi. Вiн уже шкодує, що вблагав батька дати йому керувати його колiсницею. Що вiн має робити? Уже багато проїхав вiн, але попереду ще довгий шлях. Не може справитися з кiньми Фаєтон, вiн не знає iх iмен, а стримати iх вiжками немає в нього сили. Навколо себе вiн бачить страшних небесних звiрiв i лякається ще дужче.
Є мiсце на небi, де розлiгся страхiтливий, грiзний скорпiон, – туди несуть Фаєтона конi. Побачив нещасний юнак вкритого темною отрутою скорпiона, який загрожував йому смертоносним жалом, i, збожеволiвши вiд страху, випустив вiжки. Ще швидше понесли тодi конi, зачувши волю. То звиваються вони до самих зiрок, то, спустившись, мчать майже над самою землею. Сестра Гелiоса, богиня мiсяця Селена, з подивом дивиться, як летять конi її брата без дороги, нiким не керованi, по небу. Полум’я вiд колiсницi, що близько спустилось, охоплюе землю. Гинуть великi, багатi мiста, гинуть цiлi племена. Горять гори, вкритi лiсом: двоголовий Парнас, тiнистий Кiферон, зелений Гелiкон, гори Кавказу, Тмол, Іда, Пелiон, Осса. Дим застилає все навколо; не бачить Фаєтон в густому димi, де вiн iде. Вода в рiках i струмках закипає. Нiмфи плачуть i, жахаючись, ховаються в глибоких гротах. Киплять Євфрат, Оронт, Алфей, Еврот та iншi рiки. Вiд жару трiскається земля, i промiнь сонця проникає в похмуре царство Аїда. Моря починають пересихати, i страждають вiд спеки морськi божества. Тодi пiдвелася велика богиня Гея-Земля i голосно вигукнула:
– О, найвеличнiший з богiв, Зевсе-громовержцю! Невже мушу я загинути, невже загинути повинно царство твого брата Посейдона, невже повинно загинути все живе? Дивись! Атлас ледве витримує вже тягар неба. Адже небо i палаци богiв можуть повалитися. Невже все повернеться до первiсного Хаосу? О, врятуй вiд огню те, що ще лишилося!
Зевс почув благання богинi Геi, грiзно махнув вiн правицею, кинув свою вогненну блискавку i її вогнем загасив вогонь. Зевс блискавкою розбив колiсницю. Конi Гелiоса розбiглись у рiзнi сторони. По всьому небу порозкиданi уламки колiсницi i упряж коней Гелiоса.
А Фаєтон, з палаючими на головi кучерями, пронiсся, як падаюча зiрка, в повiтрi i впав у хвилi рiки Ерiдану, далеко вiд своєї батькiвщини. Там гесперїйськi нiмфи пiдняли його тiло i поховали. У глибокїй скорботi батько Фаєтона, Гелiос, закрив свїй лик i цiлий день не появлявся на блакитному небi. Тiльки вогонь пожежi освiтлював землю.
Довго нещасна мати Фаєтона, Клiмена, шукала тiло свого загиблого сина. Нарештi знайшла вона на берегах Ерiдану не тiло сина, а його гробницю. Гiрко плакала безутiшна мати над гробницею сина, з нею оплакували загиблого брата i дочки Клiмени, гелiади. Скорбота iх була безмежна. Плачучих гелiад великi боги обернули в тополi.
Стоять тополi-гелiади, схилившись над Ерiданом, i падають iх сльози-смола в холодну воду. Смола застигає й перетворюеться в прозорий янтар.
Уболiвав за загиблим Фаєтоном i друг його Кiкн. Його тужiння далеко лунало по берегах Ерiдану. Бачачи нерозважну тугу Кiкна, боги обернули його в бiлоснiжного лебедя. З того часу лебiдь-Кiкна живе на водi, в рiках i широких свiтлих озерах. Вiн боїться вогню, що згубив його друга Фаєтона.
Пояснення до міфу: Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».