На вершині гори біля Судака стоїть самотня башта. До неї веде крута стежка з слідами вибитих у скелі східців.
Кажуть, що в ті давні часи, коли Судаком володіли греки, в цій башті жила дочка архонта, горда красуня, рівної якій не було в усій Тавріді.
Кажуть, Діофант, кращий полководець Мітрідата, царя Понтійського, марно добивався її руки, а місцева знатна молодь не сміла звести на неї очей.
Ніхто не знав, що прекрасна дівчина вже кохала – кохала простого сільського пастуха.
І ось як це сталось.
Улюблена прислужниця дочки архонта зірвалася з кручі і загинула. За звичаєм, нещасну дівчину поховали там, де вона вмерла, і на могильній плиті зробили заглиблення, щоб у ньому збиралась роса, а пташки, вгамовуючи спрагу, пурхали над могилою і співали померлій свої пісні.
Якось дочка архонта пішла на могилу своєї рабині погодувати пташок і побачила там пастуха. Юнак сидів задумавшись. Гарне смугляве обличчя його було сумне, а пишні кучері розсипалися по плечах і ворушилися під вітром.
Знатна дівчина спитала юнака, хто він, звідки родом.
– Як бачиш, пастух, а родом... Мати знайшла мене в городі.
Вона усміхнулась.
– А чого ти сумний?
– Бо нема кому приголубити мене.
І засміявся, та так славно, що їй здалося. наче ніхто ніколи так не сміявся.
Розмовляючи, вони не помічали, як минав час. Обом було легко і радісно і ніщо не нагадувало, що вона – дочка архонта, а він – пастух. Хіба це так важливо, коли кохаєш?..
Відтоді тільки мріями про пастуха і жила прекрасна дівчина, а пастух вважав, що серед богів і людей не було щасливішого за нього.
Але якось побачили їх разом і донесли про це архонту Наказав архонт схопити пастуха і кинути його в кам'яний колодязь, холодний і тісний, як могила.
Минуло кілька днів, поки дізналась змучена горем дівчина, де її коханий. Ласкою, підкупом, хитрощами вона зуміла звільнити в’язня з темниці і привести ного до себе.
Непритомний лежав пастух у кімнаті дівчини, коли відчинилися двері і зайшов архонт. Він гнівно підняв руку, хотів щось сказати людям, які прийшли з ним, але, побачивши смертельно бліду дочку, її повний рішучості погляд, відступив. Легка усмішка майнула по його обличчю.
– Покличте лікаря,– звелів він.
Коли прийшов лікар, архонт сказав йому голосно, Щоб усі чули:
– Я не хочу затьмарювати добрі почуття моєї доньки. Ти мусиш врятувати його заради її щастя.
І юнак був врятований.
Та архонт і не думав погодитися з вибором дочки. Він вирішив хитрістю розлучити їх, а потім якомога швидше видати дочку заміж.
Незабаром відходив корабель у Мілет. З цим кораблем архонт хотів відправити пастуха в Грецію нібито з важливим дорученням.
Архонт наказав юнакові готуватися в дорогу.
– Через рік,– сказав він дочці,– корабель повернеться. Якщо твій коханий не зрадить тебе, ти побачиш на щоглі білий знак. І тоді я не стану проти твого щастя. Але якщо на кораблі не буде такого знака, значить, він не вартий тебе. І ти мусиш погодитися, щоб твоїм чоловіком став Діофант.
А мореплавцям архонт наказав убити пастуха по дорозі в Мілет.
Минув рік. Все неспокійнішою ставала дівчина, все частіше виходила дивитись, чи не прийшов корабель з білим знаком.
Якось все населення зібралось на пристані: прибув корабель з далекого Мілета. Але сподіваного знака дочка архонта не побачила на щоглі.
Покликала вона рабинь і звеліла подати собі найкращу туніку, діадему з сапфіра і опала. Потім дівчина піднялась на вершину башти, туди, де її оперізують зубці.
– Покличте Діофанта, – попросила
вона.
Незабаром на вершину башти прибіг закоханий полководець і кинувся до дочки архонта. Вона зупинила його жестом.
– Ти домагався мене, не питаючи, чи потрібен ти мені,– сказала вона.– А ти ж знав, що я кохаю іншого – пастуха, який загинув десь або вбитий. Що ж ти хотів взяти в мене, якщо тобі не потрібне було моє серце? Я мусила стати твоєю наложницею, називаючись дружиною? Нікчемні люди і ти, і батько мій! Ви не знаєте, що таке любов! А я покажу вам.
Дочка архонта швидко підійшла до просвіту між зубцями і кинулась вниз.
Відтоді башту на скелі називають Дівочою.