Викладено за поемою Овiдiя «Метаморфози».
У дружини царя Фiв Амфiона, Нiоби, було сiм синiв i сiм дочок. Пишалася своїми дiтьми дочка Тантала. Прекраснi, як юнi боги, були її дiти. Щастя, багатство i прекрасних дiтей дали боги Нiобi, але не була вдячна їм дочка Тантала.
Одного разу дочка слiпого вiщуна Тiресiя, вiща Манто, проходячи вулицями семибрамних Фiв, закликала всiх фiванок принести жертви Латонi та її дiтям-близнятам: золотокудрому, далекоразящому Аполлону i незайманій Артемiдi. Послушнi покликовi Манто, фiванки пiшли до вiвтарiв богiв, прикрасивши голови лавровими вiнками. Одна лише Нiоба, горда своєю могутнiстю i посланим їй богами щастям, не хотiла йти приносити жертви Латонi.
Збентежили фiванок гордовитi слова Нiоби. Але все ж принесли вони жертви. Смиренно благали жiнки Фiв велику Латону не гнiватись.
Почула богиня Латона зарозумiлi слова Нiоби. Вона покликала дiтей своїх, Аполлона i Артемiду, i, скаржачись на Нiобу, сказала:
– Тяжко образила мене, вашу матiр, горда дочка Тантала. Вона не вiрить, що я богиня! Мене не визнає Нiоба, хоч тiльки перед великою дружиною Зевса, Герою, поступаюсь я могутнiстю i славою. Невже ви, дiти, не помститесь за цю образу? Адже коли ви залишите Нiобу без вiдплати, то перестануть люди шанувати мене i зруйнують мої вiвтарi. Адже й вас образила дочка Тантала. Вона рiвняє вас, безсмертних богiв, iз своїми смертними дiтьми. Вона така ж зневажлива, як i її батько Тантал!
Перебив свою матiр стрiловержець Аполлон:
– О, кiнчай швидше! Не говори бiльше нiчого! Адже своїми скаргами ти вiддаляєш кару!
– Досить! Не говори! – вигукнула й гнiвна Артемiда.
Оповитi хмарою, гнiвнi брат i сестра швидко понеслися з вершини Кiнту до Фiв. Золотi стрiли зловiсно гримiли в їх сагайдаках. Примчали вони до семибрамних Фiв. Аполлон невидимим зупинився на рiвному полi бiля мiських мурiв, де фiванськi юнаки вправлялися у войовничих iграх. Коли далекоразящий Аполлон, оповитий хмарою, став бiля фiванських мурiв, два сини Нiоби, Ісмен i Сипiл, мчали на гарячих конях, одягненi в пурпурнi плащi. Раптом скрикнув Ісмен, пронизала йому золота стрiла Аполлона груди. Випустив вiн золотi поводи i мертвим упав на землю. Почув Сипiл грiзний дзвiн тятиви Аполлонового лука, вiн хоче врятуватися на швидкому конi вiд грiзної небезпеки. Несеться щодуху Сипiл по полю, як несеться по морю, розпустивши всi паруси на кораблi, моряк, рятуючись вiд грiзної хмари. Наздогнала сина Нiоби смертоносна стрiла, вона вп’ялася йому в спину бiля самої шиi. Сини Нiоби, Файдiм i Тантал, боролися, мiцно обхопивши один одного руками. Блиснула в повiтрi стрiла i пронизала обох. Зi стогоном упали вони. Смерть одночасно погасила в їх очах свiтло життя, одночасно випустили вони свій останній вiддих. Поспiшає до них брат їх Альпенор, вiн хоче пiдняти iх, вiн обіймає їх похололi тiла, але глибоко вп’ялася i йому в серце стрiла Аполлона, i впав вiн трупом на тiла своїх братiв. Дамасiхтона вразив Аполлон у стегно бiля самого колiна, хоче вирвати з рани золоту стрiлу син Нiоби, раптом iз свистом впивається друга стрiла йому в горло. Здійняв до неба руки останній iз синiв Нiоби, юний Ілiоней, вiн благає богiв:
– О, олiмпїйськi боги, згляньтеся, помилуйте!
Зворушило його благання грiзного Аполлона. Але пiзно! Уже злетiла з тятиви золота стрiла, не можна вернути її. Пронизала вона серце й останньому синовi Нiоби. Швидко донеслася чутка про велике нещастя до Нiоби. Зi сльозами розповiдають слуги i Амфiону про загибель його синiв.
Не перенiс їх утрати Амфiон, вiн сам пробив собi груди гострим мечем.
Схилившись над тiлами синiв i чоловiка, ридає Нiоба. Вона цiлує їх похололi вуста. Розривається вiд страждання серце Нiоби. В розпачi простягає нещасна руки до неба. Але не про милiсть благає вона. Горе не зм’якшило її серця. Гнiвно вигукує вона:
– Радій, жорстока Латоно! Веселись, поки не насититься твоє серце моєю скорботою! Ти перемогла, супернице! О, нi, що кажу я, не перемогла ти! У мене, нещасної, все ж бiльше дiтей, нiж у тебе, щасливої! І хоч багато навколо мене мертвих тiл моїх дiтей, все ж я перемогла тебе, все ж бiльше зосталося дiтей у мене, нiж у тебе.
Тiльки замовкла Нiоба, як пролунав грiзний дзвiн тятиви. Жах охопив усiх. Тiльки Нiоба лишалася спокійною, нещастя додало їй смiливостi. Недаремно рознiсся дзвiн тятиви лука Артемiди. Одна з дочок Нiоби, якi стояли в глибокому смутку навколо тiл братiв, падає, вбита стрiлою. Ось знову дзвенить тятива, i падає друга дочка Нiоби. Шiсть золотих стрiл одна за одною злетiли з тятиви лука Артемiди, i мертвими лежать шiсть прекрасних юних дочок Нiоби. Лишилася тiльки наймолодша дочка. Вона кинулась до матерi i сховалась у неi в колiнах, у зборках її вбрання.
Горе зломило горде серце Нiоби.
– Лиши менi хоч наймолодшу доньку, велика Латоно! – благає Нiоба, сповнена скорботи, – хоч одну залиш менi!
Але не зглянулась богиня, i пронизує стрiла Артемiди й наймолодшу дочку.
Стоїть Нiоба, оточена тiлами дочок, синiв i чоловiка. Немов зацiпенiла вона з горя. Не колише вiтер її волосся. В її обличчi немає й кровинки, не свiтяться життям її очi, не б’ється в грудях серце, тiльки сльози скорботи ллються їй з очей. Холодним каменем скувало її члени. Знявся бурхливий вихор i перенiс Нiобу на її батькiвщину, в Лiдiю. Там, високо на горi Сипiлi, стоїть обернена в камiнь Нiоба i вiчно ллє сльози скорботи.