Як Бог творив світ, то на самий перед сотворив небо. А потому ангелів, а потому звізди на небі, а потому місяць. Але звізди не світили. І наказав Бог ангелам, жеби звізди були світлі. А найстаршому, найбільшому ангелові сказав:
– На тобі грудку глини, іди на місяць і вержеш (кинеш) її там, бо там ще землі нема. З тої грудки буде земля. А як будеш метати, то скажеш: «Рости і множися на Божу славу». І там будуть церкви, і будуть люде мені пісню співати.
А він собі подумав, той ангел: «Що, все на Божу славу, а на мою нічого?» І повідає:
– Рости і множися на мою славу, а не на Божу.
А з того нічого не було, не виросла на місяці земля.
Приходить Господь Бог та й питає його:
– Метав?
– Метав. На мою славу. А воно нічого не виросло.
Сотворитель світу каже:
– Все, теперка підемо оба метати. На тобі грудку глини, і я беру грудку глини. Я буду метати, і то буде на мою славу. А ти говори: «На Божу славу».
А він собі подумав: «Я не вержу. Але не маю де сховати, бо не маю одежі. Вержу собі в рот, під язик», – думає він, і заховав грудку під язиком.
А Господь метав і говорив:
– Множися і рости! Де є глина, там най росте.
І зачала глина рости ангелові в роті. А він, ангел, зачав випльовувати її. І наплював гір по всьому світу… Там, де глина впала, зробилися гори, а з слини – каміння. Тому такі гори суть на світі. Де є гори, то все той ангел наплював.