Але хто не шанує золотосяйної Афродiти, хто вiдкидає дари її, хто повстає проти її влади, того нещадно карає богиня кохання. Так покарала вона сина рiчкового бога Кефiса i нiмфи Лаврiони, прекрасного, але холодного, гордого Нарциса. Нiкого не любив вiн, крiм самого себе, лише себе вважав гiдним любовi.
Одного разу, коли вiн заблудився у густому лiсi пiд час полювання, побачила його нiмфа Ехо. Нiмфа не могла сама заговорити з Нарцисом. На ній тяжiла кара богинi Гери: мовчати повинна була нiмфа Ехо, а вiдповiдати на запитання вона могла, лише повторюючи тiльки iх останнi слова. Із захопленням дивилась Ехо на стрункого красеня-юнака, схована вiд нього лiсовою гущавиною. Нарцис оглянувся навколо, не знаючи, куди йому йти, i голосно крикнув:
– Ей, хто тут?
– Тут! – почулась голосна вiдповiдь Ехо.
– Іди сюди! – крикнув Нарцис.
– Сюди! – вiдповiла Ехо.
З подивом оглядається прекрасний Нарцис на всi сторони. Нiкого немає. Здивований цим, вiн голосно вигукнув:
– Сюди, швидше до мене!
І радiсно вiдгукнулась Ехо:
– До мене!
Простягаючи руки, поспiшає до Нарциса нiмфа з лiсу, але гнiвно вiдштовхнув її прекрасний юнак. Пiшов вiн поспiшно вiд нiмфи i сховався у темному лiсi.
Сховалась у лiсовїй непрохiднїй гущавинi i знехтувана нiмфа. Вона страждає з кохання до Нарциса, нiкому не показується i тiльки сумно вiдгукується на кожний поклик нещасна Ехо.
А Нарцис лишився, як i ранiше, гордим, самозакоханим. Вiн вiдкидав кохання всiх. Багатьох нiмф зробила нещасними його гордiсть. І якось одна iз знехтуваних ним нiмф вигукнула:
– Покохай же i ти, Нарцисе! І хай не вiдповiдає тобi на твою любов людина, яку ти покохаєш!
Здійснилося побажання нiмфи. Розгнiвалась богиня кохання Афродiта на те, що Нарцис вiдхиляє її дари, i покарала його. Одного разу весною пiд час полювання Нарцис пiдїйшов до струмка i захотiв напитися холодної води. Ще нi разу не торкалися вод цього струмка нi пастух, нi гiрськi кози, нi разу не падала в струмок зламана гiлка, навiть вiтер не заносив у струмок пелюсток пишних квiтiв. Вода його була чиста i прозора. Як у дзеркалi, вiдбивалося в ній усе навколо: i кущi, що розрослися на березi, i стрункi кипариси, i блакитне небо. Нагнувся Нарцис до струмка, спершись руками на камiнь, що виступав з води, i вiддзеркалився в струмку весь, в усій своїй красi. Отут-то i спiткала його кара Афродiти. З подивом дивиться вiн на своє вiдображення у водi, i сильне кохання опановує його. Повними любовi очима дивиться вiн на своє вiдображення у водi, вiн манить його, кличе, простягає до нього руки. Нахиляється Нарцис до дзеркала вод, щоб поцiлувати своє вiдображення, але цiлує тiльки холодну, прозору воду струмка. Все забув Нарцис; вiн не йде вiд струмка; не вiдриваючись, милується самим собою. Вiн не iсть, не п’є, не спить. Нарештi, повний вiдчаю, вигукує Нарцис, простягаючи руки до свого вiдображення:
– Ох, хто страждав так жорстоко! Нас роздiляють не гори, не моря, а тiльки смужка води, i все ж не можемо ми бути з тобою разом. Вийди ж iз струмка!
Замислився Нарцис, дивлячись на своє вiдображення у водi. Раптом жахлива думка прийшла йому в голову, i тихо шепоче вiн своєму вiдображенню, нахиляючись до самої води:
– О, горе! Я боюсь, чи не покохав я самого себе! Адже ти – я сам! Я люблю самого себе. Я почуваю, що небагато лишилося менi жити. Ледве розцвiвши, зiв’яну я i зійду в похмуре царство тiней. Смерть не лякає мене; смерть принесе менi кiнець мукам кохання.
Залишають сили Нарциса, блiдне вiн i почуває вже наближення смертi, але все ж не може вiдiрватися вiд свого вiдображення. Плаче Нарцис. Падають його сльози в прозорi води струмка. По дзеркальній поверхнi води пiшли круги, i зникло прекрасне вiдображення. З жахом вигукнув Нарцис:
– О, де ти! Вернись! Залишся! Не покидай мене, адже це жорстоко. О, дай хоч дивитися на тебе!
Але ось знову спокійна вода, знову з’явилося вiдображення, знову, не вiдриваючись, дивиться на нього Нарцис. Тане вiн, мов роса на квiтах у промiннi гарячого сонця. Бачить i нещасна нiмфа Ехо, як страждає Нарцис. Вона, як i ранiше, любить його; страждання Нарциса болем стискають її серце.
– О, горе! – вигукує Нарцис.
– Горе! – вiдповiдає Ехо.
Нарештi, змучений, слабнучим голосом скрикнув Нарцис, дивлячись на своє вiдображення:
– Прощай!
І ще тихше, ледве чутно, пролунала вiдповiдь нiмфи Ехо:
– Прощай!
Схилилась голова Нарциса на зелену прибережну траву, i темрява смертi вкрила його очi. Вмер Нарцис. Плакали в лiсi молодi нiмфи, i плакала Ехо. Приготували нiмфи юному Нарцисовi могилу, але коли прийшли по його тiло, то не знайшли його. На тому мiсцi, де схилилась на траву голова Нарциса, виросла бiла запашна квiтка – квiтка смертi; нарцисом називають її.