Він узяв віяло й подався до царського палацу. Там передав цареві віяло для Прабгаваті. Той глянув на віяло й занімів від захвату. А коли трохи отямився, то звернувся до плетільника:
– Невже це ти створив таку красу? Невже це твоя робота? Щось не віриться мені. То розповідай, я тебе слухаю!
Плетільник завагався, не знаючи, як бути, а тоді сказав правду:
– Це виріб мого нового учня, що його я нещодавно взяв у науку.
– Та він радше твій учитель, а не учень! – згукнув цар. – Передай йому торбинку з золотом, нехай знає, що цар цінує його вміння. А віяло віднеси Прабгаваті, коли вже прийшов.
Прабгаваті, глянувши на віяло, відразу спохмурніла.
– Знову його витівки! – сердито чмихнула вона. – І коли вже він дасть мені спокій!
І спересердя жбурнула віяло на підлогу. Сестри її знову вибухнули сміхом:
– Ха-ха-ха! Та чи не царевич Куша, часом, прислав цс чудове віяло? Бо чого б ото так лютитися й песамовитіти? Признайся, Прабгаваті, – підкушували вони сестру.
А Прабгаваті напустилася на плетільника:
– І не соромно вам! Щоб не сміли й потикатися сюди більше! Не потрібні мені ваші нікчемні вироби! Чусте?
Збентежений, наляканий І засмучений плетільник прийшов додому й розповів Куші, як усе було. А закінчив свою розповідь так:
– Не збагнеш цих жінок! І чого вона так люто жбурнула те віяло на підлогу? Наче щось найшло на неї.
Проте Куша добре знав причину царівниної злості, хоч нікому й не розповідав про те. «Треба чимось іншим полонити Прабгаваті, – міркував він. – Що б його придумати?»
Невдовзі він радісно стрепенувся:
– Здається, придумав! Спробую-но найнятися на царську кухню. Хоча б кухарчуком, якщо не кухарем.
Куші пощастило, бо якраз напередодні захворів один із підручних головного кухаря. Проте спершу якийсь слуга на кухні лише пригрозив йому:
– Забирайся, щоб я не бачив, як ти огинаєшся тут!
На його лайку визирнув головний кухар:
– Що тут за сварка? В чому справа?
– Та я от хотів найнятися на кухню, а цей чоловік проганяє мене, – пояснив Куша.
– А що ти вмієш готувати?
– Все вмію, – скромно відповів царевич.
– Ну гаразд, заходь, – запросив його головний кухар. – Ось тобі все, що треба, тож берися до діла. Готуватимеш їсти для себе й для слуг. А там побачимо.
Невдовзі на кухні стояли такі пахощі, що долинули навіть до царя. Той здивовано потягнув носом, донюхуючись.
– Що це за божественні пахощі? – гукнув він головного кухаря. – Таких я ще не чув.
– Та це я найняв нового кухарчука, щоб готував для слуг, – пояснив той. – От він і розійшовся.
– Та ці ж пахощі гідні царського нюху, а не служпиківського! – вигукнув цар. – Ану-но принеси мені того, що наготував твій кухарчук, нехай і я скуштую його лагоминок! Та тільки мерщій.
Головний кухар метнувся на кухню й приніс Кушиних страв. Цар довго не міг одірватися від них. Коли ж, нарешті, наївся, то оголосив:
– Відтепер нехай твій кухарчук готує тільки для мене й для моєї родини! Візьми ось цю торбинку з золотом І передай йому – я задоволений його стравами. Так йому й скажи!
Царевич невимовно зрадів, почувши про цареве рішення. І на радощах мовив, коли головний кухар простягнув йому торбинку з золотом:
– Нехай буде вам, воно мені зайве. У вас сім’я, а в мене немає нікого. Навіщо мені стільки?
А собі втішено подумав, що тепер бачитиме свою Прабгаваті мало не щодня.
Наступного дня Прабгаваті випадково визирнула у вікно й побачила, як до царської їдальні прошкує з тацею знайома постать. І на мить відчула ніби жалість до Куші. «Аж наче шкода його. Проте буду поводитися з ним, як і дотепер. Нехай думає, що я і досі не можу дивитися на нього. Побачимо, що буде далі».
Коли він підійшов до її дверей і чемно постукав, вона ледь прочинила їх і сердито проказала:
– Кушо, я не можу бачити твоєї огидної пики! Чого тобі треба? Повертайся у своє царство, бо тобі тут нічого сподіватись. Не гайнуй марно часу, не зводь і мене, і себе.
– Я не можу повернутися сам, Прабгаваті, – сумно озвався Куша. – Я можу повернутися додому тільки з тобою. Я хочу, щоб ти покохала мене. Ладен зректися і трону, і корони, аби тільки знати, що в твоєму серці є хоч крихта почуття до мене.