Дiонiс покарав i тiрренських морських розбійникiв, але не так за те, що вони не визнавали його богом, як за те зло, якого вони хотiли завдати йому як простому смертному.
Одного разу стояв юний Дiонiс на березi блакитного моря. Морський вiтрець ласкаво грався його темними кучерями i ледве ворушив зборки пурпурного плаща, який спадав зi струнких плечей юного бога. В далечинi моря показався корабель: вiн швидко наближався до берега. Коли корабель був уже близько, побачили моряки – це були тiрренськi морськi розбійники – гарного юнака на безлюдному морському березi. Вони швидко причалили, зійшли на берег, схопили Дiонiса i повели його на корабель. Розбійникам i на думку не спадало, що вони захопили в полон бога. Радiли розбійники, що така багата здобич потрапила iм до рук. Вони були певнi, що багато золота вторгують за такого прекрасного юнака, продавши його в рабство. Прийшовши на корабель, розбійники хотiли закувати Дiонiса у важкi кайдани, але вони спадали з рук i нiг юного бога. Вiн же сидiв i дивився на розбійникiв зi спокійною усмiшкою. Коли керманич побачив, що кайдани не тримаються на руках юнака, вiн зi страхом сказав своїм товаришам:
– Нещаснi! Що ми робимо! Чи не бога хочемо ми скувати? Дивiться, – навiть наш корабель ледве тримає його! Чи не сам це Зевс, чи не срiбнолукий Аполлон або землетрясець Посейдон? Нi, не схожий вiн на смертного! Це один з богiв, якi живуть на свiтлому Олiмпi. Вiдпустiть його швидше, висадiть його на землю! Коли б не скликав вiн буйних вiтрiв i не зняв на морi грiзної бурi!
Але капiтан злiсно вiдповiв мудрому керманичевi:
– Нiкчемний! Дивись, вiтер попутний! Швидко понесеться корабель наш по хвилях безкрайого моря. А про юнака ми подбаємо потiм. Ми припливем до Єгипту або на Кiпр, або в далеку країну гiпербореiв i там продамо його; нехай пошукає там цей юнак своїх друзiв i братiв. Нi, нам послали його боги!
Спокійно пiдняли розбійники вiтрила, i корабель вийшов у вiдкрите море. Раптом сталося чудо: по кораблю заструмувало запашне вино, i все повiтря сповнилось пахощами. Розбійники зацiпенiли з подиву. Та ось на вiтрилах зазеленiли винограднi лози з важкими гронами: темно-зелений плющ обвив щоглу; всюди з’явилися чудовi плоди; кочети весел обвили гiрлянди квiтiв. Коли побачили все це розбійники, вони почали благати мудрого керманича правити швидше до берега. Але пiзно! Юнак обернувся левом i з грiзним риканням став на палубi, люто блискаючи очима. На палубi корабля з’явилася волохата ведмедиця; страшно вишкiрила вона свою пащу. Охопленi жахом, кинулись розбійники на корму i стовпились навколо керманича. Величезним стрибком лев кинувся на капiтана i розiрвав його. Втративши надiю на порятунок, розбійники один по одному кинулись у морськi хвилi, а Дiонiс обернув iх у дельфiнiв. А керманича пощадив Дiонiс. Вiн прийняв свій попередній образ i, привiтно усмiхаючись, сказав керманичевi:
– Не бійся! Я полюбив тебе. Я – Дiонiс, син громовержця Зевса i дочки Кадма, Семели!